25.03.2018 Сучасна Україна: обіймаючи Світ

  • Березень 25, 2018

01. Історична періодизація подій в Україні у ХХ столітті.

У вихорі сьогоднішніх подій, розбудовуючи сучасну Україну, ми часто звертаємо погляди до історичних подій минулого століття, коли Україна здобула, але не втримала незалежну самостійну державність.

Початок ХХ століття видався бурхливим і непередбачуваним для Європи та Московської(Російської) імперії, до складу якої на той час входила Україна. Революційні заворушення 1903 -1905 років, привид бродячого комунізму К.Маркса та ІІ з»їзд РСДРП, коли була створена перша в історії пролетарська партія, Перша світова війна, а згодом на її руїнах – Жовтневий переворот 1917 року в Росії, національні громадянські заворушення та війни на окраїнах імперії, жорстока мілітарна експансія на них старими обломками та новими видами різнобарвного російського імперського шовінізму в кінці-кінців привели до влади комуністів-більшовиків В. Ульянова(Леніна), а згодом Й. Джугашвілі(Сталіна). Це була влада, яка утримувалась силою пролетаріату – практично найбіднішого, малоосвіченого, але компактно розміщеного, зручного для агітації та швидкого на мобілізацію. В результаті на протязі 1903-1928 років Московська імперія не тільки декларативно (СРСР,1922), а й фактично була повністю трансформована в державу невідомого до того часу типу – державу диктатури пролетаріату: вона мала всі необхідні атрибути державності в сучасному розумінні і вже могла діяти за єдиним загальнодержавним планом – 1928 рік став першим роком першої п’ятирічки «розвитку народного господарства».

В 1903-1928 роках Україна, як окрема, яскраво виділена частина Московської імперії, пройшла не менш складний і трагічний період трансформації до національної республіки у складі СРСР. На той час в Україні, як одній з найбільш розвинених частин імперії, самостійно і під впливом зовнішніх чинників сформувалися три напрями політичної думки – розуміння історичного моменту, бачення шляхів подальшого розвитку та їх реалізація в конкретних умовах: монархічний, соціалістичний та анархічно-демократичний – всі три з національною ознакою і наміром в тій чи іншій мірі виокремити український народ та його історичну територію в окрему державу мононаціонального типу.

Різкі, нерідко катастрофічні соціальні зсуви в умовах світової війни, революцій і громадянських війн, наявність великої кількості озброєних політичних сил та імперських обламків і залишків чужих армій, економічний занепад, розруха, анархія та розгубленість населення в цьому жорстокому кривавому хаосі не дозволяли інколи хоч приблизно зрозуміти обстановку та напрям її розвитку, виділити головне, прийнятне і доцільне. А головне – не вистачало часу і можливостей в достатній мірі хоч приблизно зорієнтувати, організувати та мобілізувати населення. Жодна з військово-політичних сил не мала достатньої потуги щоб утримати взяту до рук владу. Для цього потрібно було заручитись або підтримкою зі Сходу, або підтримкою з Заходу. Це був дуже непевний шлях з огляду на те, що і Схід, і Захід завжди мали власне бачення необхідного їм і аж ніяк не українцям майбутнього України.

В такій обстановці трьом напрямам української політичної думки фактично не вистачило розуміння, що незважаючи на ідеологічні розбіжності, потрібно було об»єднання на засадах незалежної самостійної України. Відстоювання лише власної «абсолютної правоти» політичних лідерів того часу приводило не до згуртування, а до розподілу населення за політичними вподобаннями та обіцянками: «…переворот у 1917 році, яким було скинуто деспотичний центристський режим у Росії, дав можливість усім народам, що населяли її, самостійно розпочати облаштування свого життя на нових революційних засадах. Але різні авантюристичні й демократичні партії стали на перешкоді цього і з допомогою своїх послідовників, як справа так і зліва, намагались ухопити до своїх рук владу над народом.»(Н. Махно). Найближчим до розуміння методу вирішення проблеми, на мій погляд, виявився Нестор Іванович Махно, який, наряду з практичними перетвореннями, найбільш рішуче і наполегливо намагався знайти порозуміння з широким колом військово- політичних потуг і фактично став справжнім уособленням та символом традиційного духу, прагнень та боротьби українства в цей період – «батько Махно», таким визначила його сама історія.

В результаті Україна за 1903-1928 роки де юре виокремилась лише в соціалістичну республіку у складі СРСР, встигнувши пережити перший голодомор і ломку не тільки соціальних, але й традиційних виробничих відносин під час колективізації . Замість землі і волі українці разом з іншими народами колишньої імперії фактично отримали лише нові форми поневолення та грабежу новим модернізованим російським шовінізмом.

СРСР, як держава диктатури пролетаріату на теренах трансформованої Московської імперії, фактично проіснував з 1928 року аж до смерті кривавого «вождя всіх народів» Й.Сталіна(Джугашвілі) у 1953 році. «Братні народи», які дуже часто мали абсолютно різний світогляд, шлях цивілізаційного розвитку, традиційні соціальні та виробничі відносини і культуру опинились не в «сім»ї народів», а в сталевих лещатах диктатури пролетаріату. Пролетаріат, як носій головної ідеї, став першим прообразом політичної нації, яка повністю відкидає природну сутність будь-якого народу чи навіть цивілізації, повністю підминав під себе, перетворював у безликі мітинги, демонстрації та шеренги не рівних, а однакових істот з двоєдиним правом: віддавати життя за ідею та одноголосно підтримувати великого вождя, який думав і вирішував за всіх сам. Період цієї держави став найжахливішим та найкривавішим в усій відомій історії нашого цивілізаційного розвитку. Не наважуюсь навіть використати якісь цифри оскільки архіви тільки вивчаються, а більшість з них – під замком у сучасних нащадків та послідовників пролетарських енкаведистів. Схиляюсь до висновків про середню неприродну смертність: мільйон і більше людей щорічно.

В період з 1928 по 1953 рік на території УРСР та прилеглих, колишніх українських, але жорстоко змосковщених та асимільованих областях, завершилася колективізація. (А що було колективізувати в Москощині: рибу в річці, гриби-ягоди та звіра у лісі, чи птахів у небі ?). В Україні колективізацію планувалося завершити в основному – об’єднати в колгоспи 70% селянських господарств – до кінця 1930 р. Це можна було зробити лише силою. Така політика реалізувалася під виглядом “ліквідації куркульства як класу”: куркулем називали кожного, хто не бажав вступати до колгоспу. В результаті було знищено понад 200 тисяч селянських господарств. Жертвами репресій стали понад 1 млн. осіб. Незгодних масово виселяли на Північ та до Сибіру.

Таким чином, у ході колективізації було знищено найбільш працездатних і заможних господарів – це те що ми зараз називаємо вільними виробниками – найцінніша частина населення будь-якої країни.

Навали партійних активістів, енкаведистів, голодних міських мешканців ГОП-ів, півторамільйоної армії, які чи не вперше в житті «знайомились» з життям і побутом іншого, незрозумілого народу, який їх всю історію вчили заочно ненавидіти – на підставі офіційної державної політики грабували безбожно і забирали останнє. У нашому селі під лісом над річкою, в крайній хаті жив одинокий старий дід. Коли до нього заявилися за продналогом він сидів на незастеленій лавці і пустим столом , вказуючи на голу стіну, де одиноко висіла газета з портретом Леніна: «У мене вже більше нічого нема, беріть його !».

Хто були ці «куркулі» ? Вони були такі, як мій дід Никифір Іванович Льова, який у спадщину від Івана Панасовича отримав кілька десятин землі. У групі з юнаками 18-20 років на конях з шаблями наголо намагався відганяти від села червоні продовольчі загони , не погоджувався вступати до колгоспу, двічі чудом уникнув заслання до Сибіру, мобілізований на війну з форми отримав лише гімнастьорку і ходив в атаку другим номером – з палицею, двічі тікав з німецького полону, закінчив війну у Празі, а потім ще й у Мукдені, з війни привіз лише один трофей – Псалтир, піднятий на згарищі під Курськом. Ми ні в кого нічого не брали, брали лише у нас. За це у 1947 році у діда-переможця над Німеччиною та Японією з горища віником змели всі залишки пшениці прямо на землю…

Колективізація привела до зниження продуктивності праці, падіння валових зборів зерна та виробництва іншої сільськогосподарської продукції. Але, не дивлячись на значне скорочення рівня сільськогосподарського виробництва, плани здачі продукції державі зростали. У 1932 р. план хлібозаготівлі Україна не виконала – він був нереальним.

Щоб забезпечити виконання плану проти колгоспів та індивідуальних селянських господарств почали вживатися крайні заходи: здійснювалася тотальна конфіскація продовольчих запасів – аж до сухарів, солінь і фруктової сушки; райони, де не виконувався план, переводилися на блокадне положення – підвезення будь-яких продуктів харчування до них заборонялося.

7 серпня 1932 р. ЦВК і РНК СРСР прийняли постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”: розкрадання колгоспного майна каралося розстрілом, а за “пом’якшувальних обставин” – позбавленням волі на строк не менше 10 років. До кінця 1932 р. (за 5 місяців) було засуджено 55 тис. осіб, у тому числі до розстрілу – 2,1 тис. осіб. Серед засуджених було багато жінок і дітей, які отримали покарання за жменю зібраних колосків.

Жорстокість, з якою проводили хлібозаготівлю в 1932 році, стала безпосередньою причиною небаченого за всю історію України Голодомору 1932-1933 р. Так сільське господарство стало колгоспним. На кінець 1932 р. в Україні було колективізовано близько 70% селянських господарств. На кінець 1937 р. – 96%. Завдяки колективізації було отримано засоби для задоволення потреб індустріалізації – ціною Голодомору було здійснено індустріальний стрибок.

Про Голодомор 1932-1933 років тільки тепер пишуть і знають, що цілеспрямованою шовіністичною політикою Й.Джугашвілі(Сталіна) було погублено голодною смертю від 5 до 10 мільйонів українців. Не визнають цього лише нащадки і послідовники тих, хто прямо чи дотично причетний до цього злочину проти Людства. Але професори і доценти, які остепенилися на на кафедрах марксизму-ленінізму, історії КПРС та марксистсько-ленінської філософії, не спішать давати хід матеріалам Голодомору українського села 1946-1947 років. Свого часу, тимчасово проживаючи в Одесі, я часто спілкувався з приємними людьми, за віком такими, як мої батьки. Коли я їх запитав що вони знають про голод 1946-1947 їх здивуванню не було меж – дослівно: «Який голод ? Все було нормально. Ну, не зовсім, а як після війни, але без великих проблем: навіть вареничні працювали…» Тоді я повідомив слова матері: « Коли ми з твоїм батьком у 1947 році йшли у сільраду до розпису назустріч нам пронесли трьох покійників, які померли з голоду… Люди виживали лише за рахунок зелені ( лікувалися від дезинтерії полином), мололи на муку жолуді та ловили школьки (беззубки), незважаючи на заборону, пробивалися до найближчих міст щоб обміняти що не будь на продукти…», в 1947 році сусіди моїх батьків купили хату з городом за мішок кукурудзяного зерна і в ній жили до кінця своїх днів.

Після героїчного проходу і відходу справді інтернаціонального Вермахту та героїчної Радянської Армії туди й назад на сплюндровану та спалену для захисту Москви Україну в 1946 році був накинутий зашморг непосильного плану на зерно, а потім його збільшили вдвічі і півмільйона українських селян загинули голодною смертю… Але це поки що державна демократична таємниця: «щоб не травмувати».

Морок сталінських репресій 1937 став вирішальним ударом по по будь-якому спротиву пануванню комуністичної ідеології і тиранії. Тепер її вже ніхто не міг подолати крім неї самої. На безпечне прозябання міг сподіватися лише той, хто мав пролетарське походження і демонстрував відданість вождю – та й то далеко не завжди.

Ні, я не буду дуже скромним і закомплексованим. Зайва скромність і толерантність мало не довела українців до повного знищення. Це мій дід Олекса Орел, передовик соціалістичного змагання у 1936 році, в 1937-му вже знаходився в тюрмі Могилева-Подільського. Його мама казала: «Якби не купив на премію патефона його б не забрали»( справа в тому, що на той час в нашому та навколишніх селах жодного патефона ще не було). В камері було так багато людей, що коли хтось виходив по нужді, то назад не міг втиснутися і наглядачі закидали його на голови іншим. Щоразу перед допитом його відправляли в одиночку, де вже сидів такий собі Рувин і пояснював як треба вести себе на допиті і як буде добре, коли все підпишеш.

Політична нація безликого пролетаріату зневажала і гнобила селян та тупо ненавиділа «зарозумілих чистоплюїв» – інтелігенцію. Все, що якось характеризувало певний народ, його культуру, історію, традиції та й навіть мрії практично залишалося і зберігалось лише за кордоном – у діаспорах. Убогий спосіб життя та поступове падіння ентузіазму на фоні ейфорій успіхів перших п’ятирічок вимагав від вождя нових рішень. Дефіцит ворогів говорив про те, що вони тепер за кордоном: «Бий ворога на його території!» Вже вкотре дивуюсь футурології: «Збудеться все, про що ви мрієте, але відбудеться не так як гадаєте»: Сталін і Хрущов День Перемоги не святкували – не було що, вони це визнавали мовчки. Втрати такі, що нереально оцінити: при Сталіні казали що загинуло 8 мільйонів, при Брежнєві – 20, а тепер кажуть що більше 40-а мільйонів людей.

Загалом на фоні подій цього моторошного лихоліття українська історія відзначилася багато чим, серед якого слід відзначити:

– За хліб з українського Голодомору 1932-1933 років та Голодомору українського села 1946-1947 років фактично була збудована, а після Другої світової війни відбудована і поширена на інші території економіка СРСР;

– Численні цілеспрямовані на державному рівні акції по знищенню, виселенню, переселенню і заміщенню українців в Україні іншими народами, в основному російським люмпеном, оборона Москви шляхом спалення України, привели до того, що чисельність українців замість мінімально природно очікуваних 100 мільйонів виявилася вдвічі меншою (запам»ятайте цю цифру на випадок якщо раптом вам захочеться звинуватити мене в націоналізмі);

– безупинно продовжувалася потьомкінська політика разчинення, упокорення та пацифікації України : «Заселить любой сволочью да поболее!»

– Українськість збереглася завдяки збереженню національної ідеї в діаспорах та героїчній боротьбі УПА, головним провідником-ідеологом якої був Степан Андрійович Бандера;

– Ідея самостійної України була жорстоко подавлена організаторами Другої світової війни Й. Джугашвілі (Сталіним) та А.Гітлером;

– Відповідно до визнаного вкладу у перемогу над нацизмом українці стали однією з 50-и націй-засновників ООН у 1945 році. Український народ як нація на історичному рівні офіційно де факто і де юре існує з дня заснування Організації Об’єднаних Націй.

Весь період існування СРСР з 1953 по 1979 рік можна назвати періодом «хрущовської відлиги». Поступове віддалення історичних подій дає змогу краще зрозуміти загальний сюжет минулих періодів. Відповідально розумію як після наступного тексту заболить душа нащадків легендарних воїнів УПА, «шестидесятників», в’язнів радянських таборів, тисяч відомих і безіменних героїв-українців, які в ті часи присвячували життя і платили життям за майбутню самостійну Україну. Але історія не буває чорно-білою, вона нерідко демонструє приклади, коли події чи постаті минулого, інколи з антагоністичних сторін свідомо чи несвідомо працюють на далекий спільний результат: все, що ми маємо сьогодні – це безумовний наслідок минулого.

Микита Хрущов – людина свого часу, блазень у вишиванці серед зграї сталінських нелюдів при своїй пролетарській свідомості зробив те, що дуже рідко вдається зробити найвидатнішим лідерам. Йому вдалося зламати морок кривавого сталінського Мордору і без революцій та руйнівних соціальних зсувів перейти до нового етапу існування СРСР з неабиякими успіхами в соціальному житті та економіці. Він вірив у можливість більш людського суспільства в існуючих умовах і заставив вірити у це саме суспільство, яке на той час ледве самим себе таким відчувало. Моральний кодекс будівника комунізму став його найбільшим досягненням. Він визначав і зобов’язував переходити до інших соціальних відносин, які значно обмежували диктатуру МДБ, давали якусь можливість цивільного життя заради життя. М. Хрущов зумів оперативно і непогано використати матеріальне надбання минулого і дав старт новому періоду розвитку. Все відбувалося в темпі. Невдачі і відверті провали у мирному житті тільки розпалювали ветерана жорстокої війни, амбітність зашкалювала. Його політика була схожа на танк-бульдозер, який з за контреним управлінням напролом ішов до «світлого майбутнього»- комунізму. Трагедія була в тому, що в цьому танку він був сам – командиром, водієм і наводчиком. М.Хрущов особисто кинув виклик Заходу: «Наздоженемо і переженемо Америку !» (це все-таки краще ніж «Весь мир насильем мы разрушим !» чи «Превратим в радиоактивный пепел!») і фактично організував змагання двох систем на фоні післявоєнного національно-визвольного руху країн Азії та Африки, які безумовно симпатизували СРСР. Він вирішив за життя одного покоління наполегливою і героїчною працею досягти великої мети і це була фатальна помилка. Знаменитий удар черевиком по трибуні вказував на те, що М. Хрущов до жартів не схильний, а оновлена комуністична ідея знову рушила світом: у 1956 році М. Хрущов у бесіді з американськими дипломатами хотів підкреслити суперечливість двох світових систем процитувавши К. Маркса , що соціалізм є могильником капіталізму, але замість цього у нього вихопилося: «Ми вас поховаємо». Цю фразу він повторив і на зустрічі з журналістами США у 1959 році. М.Хрущов був харизматичним і проблемним лідером для всіх: у 1960 році як політична сатира вийшла відома пісня італійського співака Адріано Челентано — «Nikita rock» , яка була присвячена Микиті Хрущову.

В результаті таких заяв і намірів радянського лідера найвідсталіші за своєю соціальною організацією ( з точки зору комуністів) монархії, королівства і князівства разом з буржуазними республіками рішуче таранили комуністичну ідею ідеєю демократії і, не задумуючись над ідеологічними штампами, почали будувати те, що потім виявиться практичним розвинутим соціалізмом.

Микита Сергійович був справжнім українцем не лише за походженням, а й по духу. Для України найважливішим було те, що М. Хрущов так чи інакше вольовим рішенням де юре завершив 100-літній процес розкріпачення селянства. Воно перестало позиціонуватися як протилежний пролетаріату чи відсталий несвідомий клас. Селян, хоч і декларативно, почали вважати повноцінними членами суспільства: в 1961 році селянам почали платити пенсію, а згодом дозволили видавати паспорти громадян держави, було скасовано податок на особисте господарство селян. М. Хрущов вживав рішучих заходів до забезпечення країни харчами, розпочавши аграрну реформу: обґрунтованіші, ніж раніше, закупівельні ціни на сільгосппродукцію; 120 тис. спеціалістів сільського господарства було переведено з керівного апарату на роботу до села; розпочато продаж техніки колгоспам; списано борги колгоспів за минулі роки; здійснено перебудову управління промисловістю та сільським господарством і утворено радгоспи та промислові райони; з 1954 року розпочато освоєння цілинних земель.

Батько теж був переможцем – з 1944 року сім років строкової служби в машинному відділенні ескадреного міноносця. Він мав престижну професію і був відомим у районі комбайнером. Двічі зі своїм комбайном залізницею добирався на цілину збирати врожай. Збирали по 8-11 ц з гектара, нерідко пили воду з радіатора, бригадира разом з конем з»їли вовки. При виході на пенсію ці два роки до трудового стажу не ввійшли через відсутність на той час у батька паспорта як такого. Іван Никифорович віднісся до цього холоднокровно і заборонив мені вирішити це питання. Він вважав, що його праця не пропала марно: пройде час, зміняться люди, зміниться техніка та саме землеробство і цілина віддасть своє сторицею.

(Процес розкріпачення селян в Україні триває до цього часу, нерівноправність громадян села і міста продовжується. Коли мова йде про забезпечення комфорту міського населення шляхом надання комунальних послуг , на які йде левова частка бюджету держави, то це сприймається як закономірний процес хоча селян це не стосується – з них тільки береться. Коли ж мова йде про сільські школи, лікарні, будинки культури, елементарну інфраструктуру селянам вказують на те, що в селі мало учнів, проживає лише одна третина населення, а «у нас урбанізація» і цим мотивують мізерність фінансування. А тим часом «селюки» продовжують давати дві третини представників науки і культури українського народу, АПК дає всього 13% ВВП, але його вклад до бюджету складає 33% і 40% валютної виручки. Якби всі галузі давали в бюджет стільки скільки дає село – бюджет України у 2018 році був би більшим у 2,5 рази, а 1 долар коштував 10 гривень.)

Політики М.Хрущова викликала рух опору в національних республіках, спрямований проти подальшої денаціоналізації, а з другого боку — лякала вихованців сталінщини «волюнтаристичними» методами, які загрожували до кінця зруйнувати тоталітарну систему СРСР. Це останнє й стало причиною внутрішнього заколоту в Політбюро ЦК КПРС 1964 року, внаслідок якого М.Хрущова було усунено від керівництва.

Можна скільки завгодно розмірковувати які думки і плани насправді виношував одинокий «волюнтарист», але віно собисто контролював випробування літака Ан-10 «Україна», а не космічного корабля «Восток». Улюбленим письменником М.Хрущова був заборонений в СРСР Володимир Винниченко . Не покидає враження, що незважаючи на свою одіозність та непередбачуваність Микита Сергійович Хрущ(-ов) як одинокий в полі воїн все-таки має місце на узбіччі української історії. Можливо, пройде час, будуть відкриті архіви і вона скаже нам про це сама.

На фоні успіхів М.Хрущова та ідеалів нової мети, від якої звернути вже було неможливо, сталінізм в особі нового керманича Л. Брежнєва повернутися не зміг. Однак неефективність державного управління і самої державної махіни, відсутність нових технологій давалися взнаки. Все почалося після того, як після доволі тихого ретирування М. Хрущова тихо і непомітно з кабінетів начальства почав зникати з видного місця Моральний кодекс будівника комунізму – він багато до чого зобов»язував і заважав спокійному та не зовсім комуністичному життю керівників «ленінського стилю». Ставши Генсеком ЦК КПРС Л. Брежнєв активно просував на вищі керівні пости членів номенклатури з числа своїх земляків по Дніпропетровській області і товаришів по службі з Молдови, чим започаткував формування нового потужного політичного і корупційного клану. На початку 70-х років «гарячі голови» вже добре розуміли, що «потрібно щось робити». Розгубленість і старіння незмінної партійної верхівки на фоні швидкого розвитку країн демократії в умовах, коли комунізм сам не наближався, а вимагав, як і планувалося, героїчної наполегливої і ефективної праці, дійсно потрібен був якийсь вихід. І його знайшли. З однієї сторони це був безкінечний пошук недоліків ради пошуку недоліків, звітування і рапортування без якихось наступних заходів. А з іншої – на кожний успіх Заходу в СРСР відповідали святкуванням чергового ювілею минулих чи уявних перемог. Радянське суспільство рухалося вперед з поверненою назад головою та думками. Успіху годі було чекати. Рівність зведена до вирівняйлівки, коли тобі і так «положено» так як усім, зводила нанівець будь-яку ініціативу та зацікавленість. Поряд з цим росла кількість героїв соціалістичної праці: продукцію виробництва у звітах в складщину свідомо записували на узгодженого на верху майбутнього «героя» – керівника підприємства, колгоспу, району чи області. А потім йому присвоювали високе звання і поширювали «передовий досвід». Ордени та грамоти вручали не чекаючи результатів збору врожаю – тим, хто першим завершить посівну кампанію. При такій системі здатність керівних кадрів до управління державними справами міліла на очах: тошнотні підлабузники росли як гриби, соціальні ліфти заповнювалися родичами, знайомими та «потрібними людьми» – нелегальними служками начальства. Уже всі знали, що з трибуни говорять «те, що потрібно говорити», а в житті роблять навпаки. В свою чергу, кожен, хто намагався бути «розумнішим за інших» завжди викликав недовіру та несприйняття сірої маси та підозру начальства, брався на замітку органами безпеки як можливий потенціал небажаного порушення спокою у суспільстві. Ідея єдності у рівності та одинаковості, практичне і послідовне несприйняття «розумніших за інших» (читаємо – за владу та КПРС) з самого початку приговорило ідею комунізму до провалу. Застій, суспільство м»яко деградувало з заздрістю позираючи через залізну завісу між двома конкуруючими «таборами» – за традицією інша назва системи не приживалася. Крім того почався зримий процес корумпування суспільства. Вступаючи до військового училища, я не тільки реалізував свою дитячу мрію, це було обгрунтовано і реальністю: знав, що батьки інститут «не потягнуть», а в училище можна було без взяток. «Ставки» були такі: при вступі до медінституту – 6-10 тис. рублів, а при розприділенні ще плюс 4-6 тис., політехнічний інститут – 3-4 тис.рублів, це при вартості автомобілів «Москвич» та «Жигулі» 4,5-6 тис. рублів. А мої батьки на той час вже 10-й рік будували будинок: кожен цвях, кожну дошку, кожен мішок цементу – все продавалося лише «з-під поли». Для того щоб це легалізувати купували матеріал у вигляді «фінського доміка». Батьки одного з моїх знайомих не змогли відчитатися звідки матеріали на будинок і щоб не сісти в тюрму самі розвалили свою нову хату. Районне, обласне та республіканське начальство постійно контролювали скільки нових хатів збудували селяни та регулярно звітували перед Політбюро ЦК КПРС як завдяки керівній ролі та турботі Комунстичної партії покращено життя на селі. ХХV з’їзд КПРС 1976 року оголосив про створення нової політичної нації – «єдина спільнота радянських людей – радянський народ» відомий тепер, як «совок». Чим більше совок вірив і оспівував свою велич на ювілеях, тим гірше йшли справи в економіці. Основою світогляду третього і наступних поколінь радянських людей залишався той самий, відредагований Й.Джугашвілі(Сталіним) «Краткий курс истории ВКПб)» 1938 року, за рамки якого нікому не дозволялося виходити. Катастрофічна відсутнісь товарів для людського життя, величезні черги в «універмагах» на випадок «може щось викинуть» компенсувалися іменами вулиць чергового «-річчя Перемоги», тільки у Вінниці таких було п»ять. Так і незчулися аж поки не задзвенів дзвін.

Дзвін за СРСР задзвенів у 1979 році, 12 грудня Л.Брежнєв і його найближчі соратники прийняли рішення про здійснення державного перевороту в Афганістані та про введення радянських військ в цю країну, НГШ М.Огарков запевнив, що «наші танки» наведуть порядок за півроку. Генерали завжди готуються до минулої війни. Без сумніву його уява була багата подіями в Угорщині(1956) та Чехословаччині(1968) на фоні тодішнього очікування подій у Польщі. Що є кращого за красиву перемогу в умовах невдач ? Звісно, що на той час обвішаний усіма можливими нагородами «дорогий Леонід Ілліч», якого систематично («сіськімасіські») приводили на черговий Пленум Політбюро ЦК КПРС для читання доповіді, погодився. Таким чином, замість першого року «світлого майбутнього»- по плану наступив перший рік ганебної , затяжної і провальної війни.

Війна в Афганістані та похмурий серіал похоронів чергового вождя з кожним днем демонстрували гнилість Радянського Союзу і повний крах комуністичних ілюзій.

Наступний за Л.Брєжнєвим Генсек ЦК КПРС Ю.Андропов – посол, головний ініціатор та співорганізатор радянської інтервенції в Угорщину у 1956 році , у 1967—1982 роках — голова Комітету державної безпеки СРСР. У 1969 році надіслав спеціального листа до ЦК КПРС з планом розгортання мережі психіатричних лікарень і пропозиціями щодо їх використання для захисту державного і суспільного ладу. Як колишній керівник КДБ Юрій Володимирович краще за інших знав реальну обстановку, розумів, що суспільство та економіка в занепаді і як професіонал своєї галузі взявся наводити порядок традиційними для КДБ методами, намагаючись надати їм цивільного вигляду: заборони, дисципліна, тотальний контроль, ініціював антикорупційну кампанію та підвищення зарплати вчителям російської мови та літератури. Але в тій ситуації це неоднозначно сприймалося суспільством, а особливо не подобалося майже повністю корумпованій верхівці. Набирала обертів галузева корупція в державних масштабах. Наприклад обов»язкова «данина» з кожного провідника на залізниці ієрархічно сягала аж до міністерства та персонально міністра залізничного транспорту. Висунув кандидатуру Михайла Горбачова на посаду генерального секретаря ЦК КПРС. Наскільки справді це була принциповість колишнього кагебіста судити важко: дружина та нащадки Ю.Андропова теж проживають у США. На мій погляд Ю.Андропов мав стати тим, ким сьогодні мріє бути В.Путін.

К.Черненко все своє життя був пропагандистом і апаратчиком, який сам ніколи нічим не керував, він довгий час був тінню і найближчим радником Л.Брєжнєва. Костянтин Устинович, як і Л.Брєжнєв теж був українцем, але жодного разу про це не натякнув. Швидка хвороба та кончина Ю.Андропова зробили К.Черненка, практично неминуче, наступним Генсеком КПРС. Йому було 73 роки і вже не залишилося ні фізичних, ні духовних сил, щоб керувати державою, значну частину свого правління провів у Центральній клінічній лікарні, де іноді навіть проводилися засідання Політбюро ЦК КПРС. Це вже була справжня істерика. Дійшло до того, що у молодших класах українських сільських шкіл на повному серйозі вводилася практика обов»язкового щоденного перегляду програми «Время» з письмовим занотовуванням новин та наступною доповіддю перед однокласниками з обговоренням внутріншьої та зовнішньої політики СРСР. В одному з полків армійської авіації, готуючись до підсумкової перевірки, радянський солдат строкової служби з дружньої нам цивілізації тупо переписував у друга конспекти робіт В.Леніна і прочитав заголовок як «Что дело?». Наступний солдат, який переписував конспекти, російську мову знав краще і впевнено виправив помилку: работа В.И.Ленина «В чём дело ?» При перевірці відбувся грандіозний шкандаль з приводу «фальсифікації», полк гнобили і «викручували руки» кілька місяців.

К.Черненко планував реформу школи, поворот північних річок та посилення ролі профспілок. При ньому був офіційно введений як свято День знань. Кончиною Черненка завершився п’ятирічний період «епохи пишних похоронів», протягом якого значна частина брежнєвського Політбюро пішла з життя.

Єдиним, що тримало в тій обстановці, була Радянська Армія. У 1981 році, маючи на увазі події у Польщі, були проведені навчання «Захід-81», на яких вперше відпрацьовувалася новинка: «Бойові дії оперативно-маневрової групи у складі армійського корпусу». Це щось на зразок того, як зараз ЗС РФ ведуть бойові дії на Донбасі. Навчаннями керував НГШ В.Варєнніков – у майбутньому путчист ГКЧП. Багато офіцерів назавжди запам»ятали колишнього Командувача ПрикВО. Свого часу на Яворівському полігоні через порушення правил безпеки в районі навчань «наш танк» розчавив автобус з трьома десятками кубинців, які були спостерігачами. «Были бы наши – списал бы как дрова!» – істерично ревів розлючений Варєнніков.

Незабаром, на підставі результатів «Захід-81» були проведені найбільші за всю історію навчання тилу ЗС СРСР, якими керував сам шеф – генерал армії Куркоткін. Він був з вусами.Тому всі ми, хто приймав участь у центральних епізодах для програми телебачення, були з вусами.

У 1983 році на Яворівському полігоні відбувалися навчання Військ Варшавського договору, маршал Куликов прибув до ст.Шкло штабним поїздом. У мене була небезпечна місія, я керував польотами на центральній площадці, куди всі зліталися. По голосу в ефірі різко відчувався знервований стан екіпажів, начальство літало як заманеться, командний пункт у Львові не міг впливати на обстановку, він навіть не завжди встигав поставити мене перед фактом. Після виходу з вертольота Куликов махав руками, тупотів ногами, а генерали армії навколішки висмикували траву обабіч площадки, серед тих генералів був і В.Варєнніков. Радянські післявоєнні генерали дуже часто брали за основу «жорсткість» Жукова, але нерідко за цією жорстокістю більше нічого не фігурувало. Це була армія в якій офіцери тікали від генералів, а солдати – від офіцерів і відучити їх від цього було надзвичайно важко.

Звичайно, що не всі були такі. Зовсім скоро доля звела мене і з Командувачем Ставки військ Сибіру та Далекого Сходу генералом армії Третяком. Важко собі уявити яку потрібно було мати волю та здібності щоб командувати такою махіною в тих умовах. Ото тільки й був «Сибір наш» поки там командував Герой війни і праці полтавчанин Іван Третяк. Імперія, дійсно, вже трималася лише на армії. Але й армія теж була вже не та.

Взимку 1987 року в ЗабВО поблизу кордону з Китаєм почалося формування розгорнутого мотострілецького полку на 1,7тис. чоловік особового складу. Вибудувати таке багатогалузеве господарство з необхідною інфраструктурою надзвичайно складно і шалено дорого навіть у ближній місцевості з помірним кліматом. За кілька днів до завершення формування прибув новопризначений командир полку – майор з Москви. Все було по-чесному. Він видав наказ №1 про те, що полк сформовано, отримав печатку в особовій справі, що відслужив у ЗабВО і навіть сформував там полк і поїхав до Москви за новим призначенням. Через кілька днів поступила директива про негайне розформування полку. І ніякий главком цьому протистояти вже не міг, а більшість – і не збиралася. Не будемо показувати пальцем тому, що серед них були і справжні герої, але коли мені кажуть, що з одного села 2 маршали, 12 генералів та 57 полковників, я маю право сумніватись. Та й село своє вони не втримали – нема його більше. Не всі вони поважали свій народ і міняли імена та прізвища на російські.

Тільки з 1986 року наказом МО СРСР офіцерам, які проходили службу в Забайкаллі, було дозволено після 12,5 років служби в ЗабВО(«Забудь вернуться обратно») писати рапорт з проханням продовжити службу в іншому окрузі. Значна частина офіцерів-українців служила в тих краях. За службу у мене склалося особисте враження, що окрім, звичайно, росіян найпоширенішими національностями на командних посадах у Радянській Армії були українці, білоруси, татари, грузини та чеченці, рідше –литовці і вірмени. «Національні» командири, як правило, служили подалі від центру і практично ніколи не проходили службу на своїй батьківщині: для українця потрапити до Київського чи Одеського та навіть Прикарпатського військових округів було практично неможливо. Мені невідомі офіцери-росіяни, які після закінчення служби обирали для проживання щось інше ніж Україну, Бєларусь чи Прибалтику хіба що це були Москва, Ленінград , в крайньому разі – столиці інших союзних республік. (В майбутньому вони, члени їх сімей та нащадки склали найбільш реакційну та деструктивну частину совка, який ставав на перешкоді миру і прогресу в нових національних державах. В Україні в сучасних умовах природний відхід цієї категорії людей компенсується масовим поширенням переселенців-совків з Донбасу та безконтрольним переселенням росіян.)

В такій обстановці приходив до влади М.Горбачов, наймолодший член Політбюро ЦК КПРС. Так історично склалося, що новим Генсеком знову став виходець з українства, який у дитинстві розмовляв українською, через це троюрідний брат обзивав його «хохляком». Михайло Сергійович розумів трагізм ситуації, доклав чимало сил і вміння для реанімації, але так як М.Хрущову йому зробити не вдалося. Курс на перебудову, крик душі – антиалкогольний закон, навіть скасування керівної ролі КПРС запізніли і були «як мертвому припарка». М.Горбачов керував тим, що дісталося: комуністична ідея була повністю дискредитована, іншої не було, а за залізною завісою реально розквітала ідея демократії. Прийшовши до влади, Горбачов спробував поліпшити відносини з США і Західною Європою та знизити непомірні військові витрати (25 % бюджету СРСР) перед лицем падіння темпів економічного зростання і стагнацією економіки в першій половині 1980-х років. Радянський Союз був більше не в змозі витримувати гонку озброєнь, нав’язувану США. Всупереч комуністичній мантрі «Союз нерушимый республик свободных» розпадався на національні шматки значно швидше ніж відбувався процес демократизації суспільства. Експеримент з «єдиним радянським народом» провалився. Час втратив Л.Брєжнєв. Решта генсеків лише стояли перед фактом.

Але М.Горбачов боровся. Перебуваючи на вершині влади, він проводив численні реформи і кампанії, які давали хід ринковій економіці та ліквідували монопольну владу КПРС. Цілеспрямована, «потрібна» КПРС, критика і самокритика в суспільстві була фішкою радянської системи, яка довгі роки дозволяла суспільству душити себе самому. В умовах демократії критика вийшла на новий рівень, до якого ще не було готове суспільство. Приводів для справедливої критики було багато, але мало хто намагався знаходити вихід, давати і реалізовувати конкретні пропозиції. Консервативні політики майстерно критикували М.Горбачова за економічну розруху, розвал Союзу та інші наслідки перебудови. Радикали – за непослідовність реформ і спробу зберегти колишню центрально-плановану економіку і соціалізм. Багато радянських, пострадянських та зарубіжних політиків вітали реформи Горбачова, демократію і гласність, закінчення холодної війни та об’єднання Німеччини.

8 квітня 1986 на своєму виступі у Тольятті Горбачов вперше оголосив про «перебудову», яка стало гаслом нової епохи в СРСР. Антиалкогольна кампанія у 1985 р., призвела до підвищення цін на алкогольні напої , вирубування виноградників, з магазинів зник цукор – пішов на самогон, прийшлося ввести картки, але збільшилась тривалість життя та знизився рівень злочинності.

Прискорення — це гасло було пов’язане зі спробою різко підняти промисловість та добробут народу за короткі терміни; кампанія призвела до прискореного вибування виробничих потужностей, сприяла початку кооперативного руху і підготувала перебудову.

Відбувалося переведення підприємств на самоокупність та самофінансування — введення перших елементів ринкової економіки в СРСР, повсюдне впровадження кооперативів — провісників приватних підприємств, зняття обмежень з валютних операцій.

Поступово просувалася реформа влади, запровадження виборів на альтернативній основі, припинення кримінальних переслідувань за інакомислення, гласність, фактичне зняття партійної цензури на засоби масової інформації та твори культури.

На горбачовський період припадає зникнення продуктів з магазинів, прихована інфляція, введення карткової системи на багато видів продовольства у 1989 році, вимивання товарів з магазинів у результаті накачування економіки безготівковими рублями, а згодом — гіперінфляція, а також приховування від громадськості фактів аварії на Чорнобильській АЕС 26 квітня 1986 р.

Не так економічні негаразди як безславне виведення військ з Афганістану, падіння Берлінської стіни, перемога демократичних сил у Східній Європі, розпад Варшавського Договору і виведення військ з Європи — для совка стали символом «програшу СРСР ». Тому під час спроби державного перевороту в 1991 році М.Горбачов був відсторонений від влади віце-президентом Г.Янаєвим, а з ним – В.Варєнніковим та ізольований у Форосі (Совок неубієнний: вічно п»яний колишній голова профсоюзів обіцяв провести інвентаризацію економіки СРСР за 2місяці (?!), а В.Варєнніков хотів і далі списувати радянських офіцерів, як дрова та на колінах смикати траву перед начальством). Путч не вдався, але влада М.Горбачова ослабла і 25 грудня 1991року він пішов у відставку.

Коли збігаються історичні обставини керувати може багато хто, а брати штурвал в аварійній ситуації наперед знаючи, що ніхто спасибі не скаже – не кожен. Я вдячний Михайлу Сергійовичу за його мужність, розум та відвагу .

М.Горбачов, а разом з ним Б.Єльцин, Л.Кравчук, С.Шушкевич та окремо від них досвідчений і обережний Н.Назирбаєв на той час були справжніми відповідальними і мужніми керівниками, завдяки зусиллям яких махіна СРСР не завалилась на наші голови ядерною катастрофою, революціями та громадянськими війнами. М.Горбачов і сьогодні сказав ті слова, які зараз найбільш важливі для світу: «Велич не в тому, що ми можемо всіх повбивати, а в тому, що ми можемо всім допомогти жити щасливо і спокійно».

Таким чином:

– Політична нація пролетаріату-совка та фраза «Ты что самый умный ?» поховали нехай не досконалу, передчасну та утопічну, але красиву ідею Людства.

– Комуністична ідея була штучно занесена та силою нав»язана українському суспільству. Марксистська ідея по своїй суті була призначена для монополістичного капіталізму, вона ніяк «не налазила» на традиційні і об»єктивні виробничі відносини в Україні тому не мала широкої свідомої підтримки. На теренах України вже два століття існувала власна ідея демократичного устрою суспільства: Конституція Пилипа Орлика 1710 року та народне гасло «Земля і воля».

– В горнилі війн і революцій, голоду і терору український народ перетворився в українську націю, здатну творити власну самостійну державу.

– Трансформаційні процеси в суспільстві дискретні продуктивному періоду життя одного покоління 25-27 років. Це зумовлено інерцією мислення великої маси людей та природним відходом консерватизму попередніх поколінь: населення не може робити того, що воно не усвідомлює як необхідне. Успіх перетворень гарантується лише при умові, коли його сприймає, усвідомлює та практично реалізує 60% і більше населення при наявності підготовлених керівних кадрів.

– «Ми часи не обираєм, в них живем і помираєм», минуле змінити не можна, майбутнє залежить від нас.

СРСР за період 1979 – 2003 повністю пройшов трансформацію з союзу радянських республік у національні держави з новими соціальними та виробничими відносинами. Ідея єдності у рівності та одинаковості з самого початку приговорила ідею комунізму до провалу. Ідея демократії почала поширюватись тим полем, яке було – совком. Розгублений і зашорений совок сприйняв демократію як вседозволеність та анархію. Він не вмів ефективно працювати та й можливості такої в його власному середовищі ще не було, але вимагав або вищого рівня життя… або повернення в СРСР. Перестороги і заборони радянського життя впали, а разом з ними дискредитувалася будь-яка мораль, життя перетворилося в хаос, керівники не вміли і не знали куди керувати. Всі захотіли знову «ходити на роботу»,а думати і працювати мало хто збирався. І тільки село, задарма віддаючи свою працю, рятувало ситуацію. Перебуваючи у відпустці я натякнув батькам, що їм не обов»язково садити свої городи і городчики тому, що в мене є можливість в основному забезпечити їхнє життя. Але почув у відповідь: «Так не можна робити. Якщо всі так почнуть робити то світ завалиться».

Тим часом на поверхню спливали у новому вигляді все ті ж махрові партократи, кагебісти і стукачі та підвладний їм кримінал, на основі клановості та розвиненої галузевої корупції зароджувався не дикий, а розбійний капіталізм. В більшості новоутворених національних країн до 2003 року повністю запанував новостворений олігархат, приставивши у владу держави поставлену собі на службу псевдополітичну верхівку – в основному без будь-якої ідеології за душею: глухотінь. Таким чином були утворені олігархічно-політичні клани, які, привласнивши ЗМІ, і сьогодні майстерно подають боротьбу між собою, як політичну боротьбу за демократію та справедливість на благо народу.

Про події в Україні цього і частини наступного періоду я вже писав у «24.08.2017 Сучасна Україна – екскурс».

Що ж до Російської Федерації, яка при розпаді СРСР першою об»явила себе незалежною (ніхто до цього часу так і не зрозумів від кого), то вона почала називати себе Росією – назвою прийнятою Петром І у 1725 році для Московської імперії. Кажуть «як корабель назвеш – так він і попливе»: РФ не витримала випробування історією – не втрималась від спокуси залишатися імперією. На запрошення Б.Єльцина «Візьміть стільки демократії скільки зможете» відгукнулися одиниці, не було ким «брати демократію», росіяни до демократії не схильні історично. Уже зараз можна константувати, що після того як В.Путін став справжнім господарем Кремля і стабілізував своє оточення, історично 2003 – 2028 роки – це путінський період Московської імперії. Як ви назвете чи як назве цей період історія – це інша справа. З приходом до влади В.Путіна всі демократичні ініціативи поступово змивалися імперською неосталіністською політикою, було поєднано непоєднуване: герб і прапор царату, який знищував таких як Сталін і сталінізм, який розтрощив царат на шматки. Під цим впливом менталітет населення -«совка» дуже швидко деградував від решток комуністичної моралі до рівня відвертого імперського шовінізму початку минулого століття. Інколи взагалі незрозуміло за що вони борються: СРСР, Сталіна, Миколу ІІ, Петра І. Але відповідь є: вони борються за повернення собі соціального щабля «старшого брата», якого всі, скрізь і завжди повинні боятися і поважати. Більше їм нічого й не треба тому, що вони справді стійка політична нація для якої добробут та прості життєві турботи, а разом з ними і радість життя – не головне: 86% підтримки диктатора є головним досягненням сучасної Росії. Принаймні на десятиріччя вперед Московська імперія впевнено дивиться в своє суворе майбутнє і горе тому, хто думає інакше. В принципі можна зробити все, тільки населення від цього не зміниться: воно змінюється тільки природним чином – прийдеться з цим миритися.

Відмова РФ від подальшого демократичного розвитку, яким пішли, чи тим чи іншим чином намагаються йти колишні республіки СРСР, вкинула РФ в період деградації. Після такого періоду наступає інший – карма повторного проходження циклу через невдалий попередній результат. Але це буде можливо лише тоді, коли підростуть сьогоднішні школярі, які бачать інший світ та знайомляться з іншими думками в мережах інтернету.

В загальноісторичному плані виглядає так, що п»ять століть перебування в ролі міжцивілізаційного кордону Литви, Бєларусі, України та Молдови, Польщі та Чехії і Словаччини минули. Тепер роль міжцивілізаційного кордону переходить до РФ. Скільки часу знадобиться щоб ствердити свою європейськість – невідомо.

Цю місію РФ буде виконувати значно простіше оскільки геостратегічний рубіж проходитиме не на рівнині, а по природному масиву Уралу. Крім того постійні натяки на те, що Китай збирається відібрати Сибір виглядають досить сумнівними. Охочі там жити китайці там уже і живуть. Але решта туди не спішать, можна собі уявити які там будуть умови при наступному системному похолоданні типу 1645-1715, коли за три хутра в європейській столиці можна було купити будинок ( саме в цей час у 1688 році московська церква за «три сорока»=120 соболиних шкурок і 200 золотих корупційним способом купила у константинопольського патріарха Діонісія- уявляєте? – купила Українську Православну церкву Константинопольського патріархату . Патріарха Діонісія було позбавлено патріаршої катедри собором архієреїв, які побачили в діях патріарха симонію – продаж за гроші “духовних дарованій” – було дуже холодно).

Якщо ж відбудеться захоплення Сибіру – то на нових територіях з»явиться багато людей і це дасть можливість інвестування у великих розмірах. Розвиток цих територій на великій відстані від центру неодмінно приводитиме до відмінного політичного бачення та децентралізації. Але саме цього китайський менталітет історично не сприймає. З тих пір як Ден Сяопін і Лю Шаоци підготувалися до економічних реформ і був виставлений запбіжник диктатурі типу Мао шляхом обмеження терміну керівництва державою, помилки «Великого стрибка» були виправлені і політика «чотирьох модернізацій» та побудова «соціалізму з китайською специфікою» привели до бурхливого економічного зростання в Китайській народній республіці та досягнення одних з найвищих у світі темпів зростання економіки. Китай по-своєму потужно і впевнено розвивався у періоді досить схожому на «хрущовську відлигу» і має всі можливості для того щоб уникнути колишніх негараздів СРСР, принаймні так воно виглядало зі сторони . Однак, все тече, все змінюється. Технократ Сі Цзіньпінь скасував обмеження на термін керівництва. Чи допоможе це ліквідувати сповільнення темпів росту економіки та вирішенню ряду соціальних викликів або чи піде Сі Цзіньпінь шляхом Л.Брєжнєва – покаже час. В таких умовах захоплення Сибіру нагадуватиме афганський варіант. Скоріше за все простори Сибіру ще довго будуть перебувати у стані лісу, куди «місцеві мешканці ходять за хмизом і по гриби», але взяти і присвоїти його нікому не під силу. Адже не секрет, що і Московська імперія, і, особливо, Радянський Союз свого часу значною мірою надірвалися Сибіром. Наша ж увага завжди буде прикована до Зеленого клину, де компактно проживають українці.

Тому для РФ місія міжцивілізаційного кордону буде простішою ніж подолати саму себе в період трансформації. Розмови про те, що під час цього процесу до України мають відійти якісь території теж необдумані і безпідставні. Ми живемо у новому світі, де такі речі вирішуються і здійснюються населенням самих цих територій. Під час цих трансформаційних процесів Україна повинна дотримуватись політики жорсткого захисного нейтралітету, ні в якому разі не намагаючись знову будувати Росію для росіян, вони нам не потрібні як тоді, так і тепер – це тільки їхня справа.

А ми залишаємось у нашому вимірі. Відстругана на протязі трьох поколінь, проста як дошка свідомість совка, не задумуючись про механізми завдяки яким досягнений рівень життя на Заході, визначилася швидко і елементарно: або вищий рівень життя «вже сьогодні», або повернення в СРСР. Вивітрилися з голови репресії, голодомори, переслідування, концтабори, життя за залізною завісою, страшні черги,напівкарткова система, вклади в ощадбанку завдяки тому, що не було що за них купити. В уяві залишилися молоді роки та військові паради і вишикувані обов»язкові демонстрації під грім оркестрів у складі «передового загону» «соціалістичного табору», який давно вже живе новим життям в іншому союзі. Така свідомість і зараз залишається головним знаряддям агресії, експансії та грабіжництва Московською імперією всіх колишніх «братніх народів». А колишні «старші брати» хижо і лицемірно дивуються: «За що ж вони нас так ненавидять ?»

Пострадянський період формування розбійницьких олігархічно-політичних кланів вже сформував у суспільстві капіталістичний неосовок . Ним стали самі члени олігархічно-політичних кланів та їх оточення, які породили «втрачене покоління», як наслідок періоду переоцінки цінностей та моральної прострації суспільства. Нас давно відучили жити, наше сучасне «жити» поки що означає «мати». За все треба платити – це «золота молодь», мажори та гнила, цинічна столична «тусня». Просунуті в депутати та замміністри і на всі можливі тепленькі містечка, з купленими дипломами, абсолютно відірвані від реальності, готові продати все і всіх щоб «атриватца пака мы молоды», вихованці культури поп та напівлегалізованого криміналу, заполонили установи та адміністрації. Але час робить своє. Під тиском суворої реальності формується нове покоління молодих українців, серед історичних батьків якого стоять постаті Нестора Махна, Степана Бандери та Вячеслава Чорновола.

02. Хто нами керує?

Розглядаючи історичні періоди ми так чи інакше зупиняємо свій погляд на історичних особистостях, під керівництвом яких відбувалися події. Керівні кадри завжди відіграють головну роль тому, що вони за кермом. Але вони можуть реалізуватися лише тоді, коли є чим кермувати.

Практика і досвід підказують, що для нашого часу керівників можна умовно виділити у шість категорій, враховуючи, що в реальному житті нічого в чистому вигляді не існує.

  1. Лідер

Коли говорять про видатного справжнього керівника, то завжди вживають слово «лідер». Лідер, як правило, є носієм чи втілювачем передової ідеї, яка позитивно сприймається і підтримується більшістю спільноти. Він веде і надихає – підсилює в позитивному напрямку енергію маси людей та часто генерує нові ідеї. З ним морально, а разом з тим і комфортно фізично навіть при виконанні важких і складних завдань. В нього через це закохуються надміру. Лідер – це деригент і композитор у своєму колективі. Його стиль керівництва гнучкий і здатний до зримих досягнень. Він постійно тонко відчува і настроює людей на задачу. Лідер найбільше підходить для періоду новацій і дискомфортно себе почуває в усталеному режимі. Лідер небезпечний як конкурент і складний для свого керівництва, з ним багато «зайвих» турбот. Лідер може бути небезпечний тим, що скориставшись загальною довірою і піднесенням, в разі помилки може вивести на невірний шлях. Хоча він, як правило, завдяки конструктивізму, здатен без особливого спротиву визнавати свої помилки і виправляти їх. Він не заангажований на накопичення авторитету.

На лідера вивчити людину неможливо, так само як неможливо вивчити на великого композитора, нобелівського лауреата, поета, художника, видатного лікаря чи повітряного аса. Це дар Божий розвинений і примножений на протязі життя самовідданим відношенням до любимої справи з великим запасом людських якостей і вмінням розуміти людей. У цієї людини важке, складне і водночас щасливе життя.

2. Диктатор

Диктатор є керівником таранного типу, розумним, але не дуже схильним до конструктиву та нових ідей. Він здатен у повному обсязі контролювати обстановку, безкомпромісно і жорстко тримаючи її у своїй волі і поглядах. Він практично завжди добивається свого – задача має бути виконана за будь-яких умов. За для цього він безжально, на правах даних йому повноважень, а не рідко і за їх межами, практично повністю використовує сили та енергію людей. З ним важко, напружено і дискомфортно ( був на роботі, мало що зробив, а прийшов додому як побитий). Він живе у задачі, його мало цікавлять думки людей, у нього свій власний план, в правильності і обов»язковості якого він несумнівається. Диктатор самолюбивий, «не переварює» критики і надміру переживає за свій авторитет. Його стиль керівництва потужний, стійкий і надійний – найбільш придатний для важкої затяжної оборони, застою та в рутинному житті. Завдяки своїй потужній здатності нав»язувати свою волю він не менш «небезпечний» і незручний для свого начальства. Керівництво ним потребує неабияких зусиль та вміння.

Більшість людей не здатна бути диктаторами. Для цього потрібно мати надзвичайно велику силу волі і принципове бажання її нав»язувати. Це важке напружене життя в самоті.

3. Трансформатор

Керівник-трансформатор є найбільш прийнятним стандартом в системі управління. Не маючи великого апломбу він відповідально і безперебійно трансформує загальний план роботи і проектує його на місцеві можливості та умови. Його характеризує точність, своєчасність, надійність, вміння підтримувати трудову дисципліну в необхідних рамках і людськість, яка забезпечує зв»язок з колективом. Він не потребує додаткового контролю. Масове поширення такого типу керівників гарантує загальний успіх. Трансформатор може страждати відсутністю ініціативи, але здатен сприймати ініціативу оточенння. Набуваючи досвіду, трансформатор, в залежності від умов та власного запасу можливостей, поступово сам може прогресувати в напрямі лідерства чи диктаторства.

4. Вимикач

Керівник даного типу, це ваш «прилад дистанційного управління», який потребує постійного контролю і зазвичай працює в двох режимах: сказали – зробив, не сказали – не зробив. Повна відсутність ініціативи і нуль реакції на підконтрольну обстановку.

5. Глухар

Керівник даного типу – це особа, яка постійно перебуває у стані повного задоволення своїм соціальним статусом (перебуває в начальстві) без огляду на стан справ. Його кредо: «ніколи так не буває щоб якось не було». Він завжди погоджується, але практично нічого не робить, пустивши все на самоплив. Він впевнений, що все повинні знати і робити підлеглі тому, що це їх обов»язок, а він просто керівник і не повинен нічого робити. Від нього не можливо дізнатися на якому етапі йдуть спраи. За нього потрібно просто керувати самому.

6. Агент

Агент є особливим видом керівника, справжнім призначенням якого є не керівництво підприємством, установою, закладом, галуззю чи міністерством, а вирішення якоїсь іншої, мало кому відомої задачі. В залежності від здібностей агент може представляти собою одного з вищезазначених типів керівників. До цього типу керівників дуже часто відносяться особи, які у свій час чи постійно пов»язані з спецслужбами. Тому перші посадові особи держави, керівництво міністерств і відомств, «перші номери» на стратегічних напрямах та в областях і районах в демократичному громадянському суспільстві не можуть обиратися чи призначатися з випускників учбових закладів СБУ, МВС чи осіб, пов»язаних з їх діяльністю. Це неодмінно приводить до використання такими особами прихованих ресурсів своїх служб, що надає їм безпідставних переваг над звичайними громадянами. Спецслужби повинні служити державі і суспільству, а не керувати ними. Для громадянського демократичного суспільства достатньо того, що будь-який керівник на своєму рівні, не будучи залежним від спецслужб, має можливість відкритого контакту з ними та отримання необхідної додаткової інформації в межах законодавчого поля аналогічно як з іншими службами у суспільстві. Питання відсутності прихованих працівників та співпрацівників спецслужб в органах влади є надважливим в наших умовах і прикладом тому є путінський режим.

І на завершення: головна якість керівника – це надійність і впевненість у тому, що він за будь-яких обставин буде професійно йти до визначеної мети.

Розглянувши основні типи керівників ми повинні розглянути наступний момент реальності. Долі людей складаються по-різному, часто так буває, що в колективі знаходиться неофіційний лідер чи диктатор, психологічні можливості якого набагато більші ніж у офіційно призначеного керівника. Відносно цього в загальному випадку потрібно зауважити наступне:

– керівник не повинен вступати в «двобій» з цєю особою щоб підтвердити свій мандат перед колективом;

– лідеру чи диктатору обов»язково потрібно знайти «мирне» застосування, зробити своїм помічником інакше не уникнути постійних неприємностей. Якості цих людей потрібно застосовувати, а не боротися з ними. Такі особи є найбільш пртдатними для організації і виконання нестандартних та нештатних задач, пілля успішного виконання яких ці люди обов»язково повинні бути відзначені.

Загалом керівник керує не сам, він має офіційну команду з числа заступників та неофіційну команду підтримки з колективу – активістів.

Зауваження що до психології офіційної керівної команди:

– якщо керівник і заступники – всі флегматики, то все буде в порядку, але не вистачатиме просування вперед;

– якщо керівник і заступники – всі холерики, то ваше підприємство, установа чи заклад «мчать до найближчого кювету»;

– якщо керівник і заступники – всі сангвініки, то вони можуть деградувати до колективу верхоглядів, безтурботних побарабанщиків;

– якщо ви призначили «першим номером» меланхоліка, то ви програли і всі програли.

Колектив активістів=добровольців=волонтерів=фанатів – це найцінніша та найкрасивіша частина суспільства. Перефразовуючи Генрі Форда: «Дайте мені не тих, що все знають, а тих, що хочуть».

Такий колектив здатен на все, що можливо, яке часто виглядає як неможливе. Цей колектив здатен в критичних ситуаціях, залишивши за бортом керівництво, автономно добитися поставленої мети так, як це відбулося в перші дні війни. Це люди майбутнього, повернемось до цього питання пізніше.

Ми розглянули позиції, коли природу речей змініти неможливо, її можна лише враховувати.

Виходячи з умов та особливостей подальшого трансформаційного періоду, в якому ми знаходимось, сам процес управління в державі дуже часто плутають з демократичними засадами суспільства. Демократичність – це спільне погодження рішення на відповідних рівнях. А управління – це наступний за рішенням процес організованих дій, який забезпечує досягнення поставленої мети. Це жорсткий технологічний процес на підставі розробленого плану, який до демократії не відноситься. Люфт в системі державного управління, як і в системі управління транспортним засобом, не повинен перевищувати встановлених допусків.

Це ж саме стосується і процесу децентралізації, при якій загальнодержавні системи прийняття рішення та його реалізації тепер поділені на умовно автономні рівні обласного, районного, міського та територіально-громадського рівнів. Така система дозволяє підвищити гнучкість та ефективність державної системи, повніше та детальніше використання місцевих можливостей, ресурсів та ініціатив. Це безумовно підвищує відповідальність місцевого управління, але ні в якому разі не звільняє його від реалізації стратегічних державних задач, на яких тепер зосереджена центральна влада. «Той – до ліса, той – біса» не проходить. Мрії про те, що все буде крутитися само по собі, а держава повернеться до первісного вигляду: армія, податкова та митниця, а решта – як Бог дасть –передчасні. З однієї сторони -ми до цього не доросли, а з іншої – розграблять все до кінця і зруйнують державу.

Говорячи про керівників і управління ми завжди маємо на увазі бажний результат, який ми хочемо отримати завдяки цим людям. Тому керівник – це завжди публічна особа, яка постійно знаходиться під впливом і тиском оцінки соціуму. Ми рідко задумуємось над тим, що кількість та об»єм задач(в т.ч. і тих, які цікавлять не нас, а інших людей) в масштабі держави, області, міста чи району потребують відповідних можливостей, вміння та бажання виконавців, містять інерцію мислення та розуміння, потребують часу. Багато хто впевнений, що варто його призначити керівником – він накаже те що треба і… всі разом побіжать виконувати те, що він наказав. Так не буває. Тільки ті, хто сам хоч раз у житті керував підприємством, установою, закладом та ін. не раз відчули чи усвідомили реалії керівництва, які дуже важливо розуміти суспільству: на практиці побажання-вимоги, «абсолютна правда», умови-можливості та власне сам результат – це чотири різні речі. Це говорить про те, що в міністерствах та галузях не можуть працювати люди, які не пройшли районні, міські та обласні рівні з ефективним результатом діяльності.

Коли до вас звернеться іноземець чи інородець і буде запевняти, що він все полишив, все покинув лише за однієї мети – зробити українців щасливими і ви йому повірили, то вам щонайменше до психолога, я так не поясню. У нас уже був один такий у 1654 році – поляк Б.Хмельницький.

Навіть при тоталітарній системі в СРСР найлюдяніші періоди були тоді, коли Радянським Союзом керували українці за походженням: М.Хрущов, Л.Брєжнєв, К.Черненко та М.Горбачов. В тоталітарні періоди «відзначилися» керівники з єврейськими коренями: В.Ульянов (мати Бланк), Ю.Андропов( мати Флекенштейн) та грузин Й.Джугашвілі. Найзловіснішою постаттю серед керівників в Україні був уродженець Київщини єврей Лазар Каганович. З березня 1925 він почав «боротьбу за хліб», почав переслідувати інтелигенцію зокрема на Донбасі, боротьбу з «шкідництвом» переформатував у боротьбу з «націоналістичною контрреволюцією», сфабрикував процес проти «Спілки визволення України» під час якого було репресовано видатних діячів українського відродження. У березні 1947 року Л.Каганович вдруге очолив ЦК КП(б)У щоб «виправити» становище в сільському господарстві України: в конаючому від голоду українському селі залізною рукою здійснювалися хлібозаготівлі. Збіжжя вивозилось за межі України та на експорт незважаючи на те, що люди пухли від голоду, а сотні тисяч померли. При цьому Л.Каганович знову розгорнув кампанію боротьби з «українським буржуазним націоналізмом», вченими та письменниками. У 1946р. з СРСР вивезено 350тис. т зерна до Румунії, у 1947 — 600тис.т зерна — до Чехословацької республіки, за 1946-1947 роки Польща отримала з Радянського Союзу 900тис. т хліба(привіт полякам від українців! Стидоба!). А в цей час у південних областях Української РСР та Молдавській РСР стрімко поширювався голод: у першому півріччі 1947 року було зафіксовано 130 випадків людоїдства: Україною керував єврей Лазар Каганович.

В основі діяльності керівників СРСР, була не наша, а закордонна теоря Карла Маркса (батько – Гершель Леві Мордехай ,обоє дідів Маркса були рабинами). Марксизм призначався для країн з розвинутим та монополістичним капіталізмом, який розвивався в Англії та поширювався в Західній Європі. Там в Німеччині, в умовах капіталізму і жив Карл Маркс і як справжній єврей займався «Капіталом». А Московська імперія на той час була відсталою і феодальною. Та всупереч логіці В.Ульянов з поплічниками нав»язав втілення ідей марксизму в центрі імперії. Тому, коли комуністи з «могильщиком капіталізму»-пролетаріатом приходили до влади ще не було що експропріювати і кого «хоронити» за відсутністю капіталізму. В таких умовах вони в містах громили ремісників та лавочників, які ще тільки мали колись ставати капіталістами та грабили квартири і будинки інтелігенції та чиновників. Столиця Петроград після Жовтневого перевороту 1917 року обезлюдніла на чотири роки, тому перший радянський уряд чкурнув до Москви (корінні ленінградці є, а корінні петербуржці практично відсутні, їх поступово ліквідували щоб не було свідків погромів вчинених пролетарями – так був ліквідований центр культури імперії). В умовах малочисленного капіталізму на всю гігантську імперію було всього 100-200 тис. пролетаріату.

Тому більшовики-комуністи щоб утримати владу, ціною поразки у війні , закликали армію з фронту до громадянської війни. Під виглядом пролетарів сформувались армії з солдатів, злочинців, аферистів, авантюристів та осіб не схильних до трудової діяльності. Здавши державу, Ленін кинув голодну орду «старшого брата» на «несвідомі» національні території… Імперія була зруйнована і жорстоко пограбована, господарча система розвалена. Це розбите корито і опинилось в руках нечисельного та не здатного до організації і управління пролетаріату під керівництвом ленінців – авантюристів. Селяни були закріпачені в колгоспи, ремісники та лавочники в підпіллі, нечисленні капіталісти розграблені. А що крім 8-и годинного робочого дня отримали 100 -200 тис. пролетарів, заради яких анонсувалась вся ця революція в безкрайній імперії – не підкажете ?

Сучасні люди не відповідають за минуле, його змінити неможливо. Але сучасність і майбутнє залежать від нас.

Очолюваний А.Кінахом (уродженець Молдови, батько молдован, мати єврейка) Уряд України видав 12 вересня 2002 року Постанову № 1367 «Про затвердження зразків книг реєстрації актів цивільного стану та описів бланків свідоцтв, що видаються державними органами реєстрації актів цивільного стану», якою в свідоцтві про народження і в свідоцтві про усиновлення було вилучено запис про національність батьків, а в свідоцтві про шлюб — національність подружжя. Уряд М.Азарова (в якому етнічних українців було менше ніж пальців на одній руці) прийняв 10 листопада 2010 року Постанову № 1025 «Про затвердження зразків актових записів цивільного стану, описів та зразків бланків свідоцтв про державну реєстрацію актів цивільного стану», якою скасував зазначену Постанову уряду Кінаха і одночасно вилучив графу «національність» з усіх (!!!) бланків про державну реєстрацію. В результаті цього 10 мільйонів українців на даний момент дискриміновані і не мають змоги документально підтвердити своє українське походження.

За даними колишнього депутата генерал-лейтенанта Г.Омельченка у Верховній Раді України шостого скликання українців було менше 36%, а в сьомому скликанні – лише 29%.

Незважаючи на дискримінацію українців в Україні Голова Верховної Ради А.Парубій та Прем»єр В.Гройсман, на неодноразові звернення громадськості відмовляються оприлюднити дані про національний склад «неукраїнської влади».

За даними голови Товариства Української мови у м. Чикаго (США), професора Віри Боднарук на квітень 2013р. Україною керували: Верховна Рада України: українці-22%,євреї-43%, росіяни-34%, інші-1%. Кабінет міністрів України: українці-15%,євреї-62%, росіяни-15%, інші-8%.

Мою статтю в інтернетвиданні «Час для дій» – 21.10.2017 Оновлення політикуму – Facebook заблокував у мережі. Мабуть, через цей коментар:

31.10.2017 Загальнодержавними справами повинні займатися дорослі та відповідальні люди.
Мається на увазі, що депутатами Верховної Ради України можуть бути жінки віком від 30 років та чоловіки – віком від 32 років, які мають досвід подружнього життя (перебувають чи перебували у шлюбі: жінки – від 1 року, чоловіки – від 3 років), які реально засвідчили свою ефективність та придатність до життя працюючи відповідно до отриманої освіти: жінки – від 1 року, чоловіки – від 3 років або мають досвід власної підприємницької діяльності: жінки – від 1 року, чоловіки – від 3 років. Крім того, чоловіки придатні за станом здоров”я ( особи з незадовільним станом здоров”я для такої важкої і відповідальної служби суспільству, за виключенням інвалідів війни – не бажані ) повинні мати досвід служби у ЗСУ, добровольцем чи волонтером.
Політик – це апріорі публічна особа, яка добровільно погоджується бути такою. Виборці повинні знати кому вони довіряють свої державні справи. Тому в автобіографії кандидата в депутати обов”язково повинно бути зазначено: національність, віросповідання та конфесія. На зауваження “якщо я напишу, що я росіянин, угорець, іудей – то хто за мене проголосує ” відповідь готова: ” значить на даний період така потреба у суспільства відсутня”.
Такий мінімум буде достатнім для початкових змін та першочергового оздоровлення політикуму.

Залишилося лише згадати французького філософа Вольтера: щоб визначити хто вами керує – розберіться кого вам заборонено критикувати.

(Далі буде)

Андрій Льова

Коментарі

Немає хештегів
...