Для Кремля Україна – тимчасово окупована американцями територія

  • Березень 16, 2019

Рішення Слідчого комітету Росії порушити кримінальну справу проти голови Українського інституту національної пам’яті Володимира В’ятровича – не просто пропагандистський крок.
Це доказ того, що російське керівництво все ще живе в Радянському Союзі і сприймає себе саме в якості керівництва СРСР.
Російське керівництво все ще живе в Радянському Союзі
Коли Слідчий комітет Росії порушував кримінальні справи проти українських чиновників-силовиків, це ще можна було якось пояснити тим, що фігуранти цих справ здійснювали якісь дії проти російських громадян – ну хоча б не давали можливості російським військовим і диверсантам окупувати Україну. Коли в коло осіб, яким висунули звинувачення, потрапив Арсеній Яценюк, російські дії остаточно перетворилися на поганий анекдот. Але Яценюка хоча б звинувачували у злочинах, які він нібито здійснив на території Російської Федерації. А ось В’ятрович…
А В’ятрович – це претензія на монополію у історичній пам’яті. Причому монополію не пропагандистську, а кримінальну. Якщо не хочеш думати так, як ми, якщо ставиш під сумнів нашу версію “правди”, якщо не хочеш погоджуватися з безпардонною брехнею російської пропаганди, якщо наважуєшся оприлюднити факти, які Кремль хоче приховати – ми тебе засудимо і посадимо. Так, не обговоримо, а посадимо. І це повинен розуміти кожен, хто дотримується іншої точки зору.
Може здатися дивним, що в Москві таким чином ставляться до іншої країни, до її інституцій, до її громадян. Але в тому-то і справа що для Кремля, для Слідчого комітету Україна – не інша країна, а тимчасово окупована американцями і їхніми посібниками територія. Тобто приблизно те ж, що для самої України – Крим і Донбас.
Кримінальні справи порушуються просто на майбутнє, на час, коли російські війська будуть в Києві, а Слідчий комітет почне працювати у будівлі МВС України

І кримінальні справи порушуються просто на майбутнє, на час, коли російські війська будуть в Києві, а Слідчий комітет почне працювати у будівлі МВС України. Розумію, що комусь ці плани можуть здатися просто безглуздими фантазіями.
Але Путін і його оточення живуть цими фантазіями. І вже не раз доводили, що готові втілювати їх в життя.

Віталій Портников

Український народ може провалити іспит на власну державність

  • Березень 12, 2019

Опитування, проведені в Росії і Україні “Левада-центром” і КМІС, зафіксували, що кількість українців, які добре ставляться до Росії, перевищила половину від опитаних.
Якщо ще в грудні минулого року таких друзів країни-агресора в Україні було 48 відсотків, так сьогодні вже 57. Ще більше українців позитивно ставляться до “простих росіян” – 77 відсотків, цей показник всього за кілька місяців виріс на десять відсотків.
Самі росіяни не поспішають закохуватися в Україну. До нашої країни позитивно ставляться лише 34 відсотки опитаних. Однак 82 відсотки добре ставляться до “простих українців”. 17 відсотків росіян як і раніше виступає за приєднання України, кількість таких опитаних продовжує зростати. При цьому до української влади позитивно ставиться лише 7 відсотків росіян. У режиму Володимира Путіна в Україні майже в два рази більше прихильників – 13 відсотків.
До української влади позитивно ставиться лише 7 відсотків росіян. У режиму Володимира Путіна в Україні майже в два рази більше прихильників
Можливо, когось такі цифри і здивують – але такою є реальність українського політичного мислення. Про війну велика частина наших співвітчизників вважає за краще не замислюватися, тим більше, що війна переходить у класичний заморожений конфлікт. І варто Путіну припинити стріляти на кордоні, як кількість друзів Росії і шанувальників його режиму в Україні зросте ще на 10-15 відсотків. Крім того, не варто скидати з рахунків і дестабілізуючу діяльність проросійських телеканалів, і президентську передвиборчу кампанію. Адже саме її учасники запевняють своїх потенційних прихильників, що з Росією можна домовитися, що з Путіним потрібно розмовляти, що це українська влада “не змогла” зупинити війну і відновити територіальну цілісність. І ці брехливі слова падають на угноєний грунт капітулянтства і втоми від війни.
Політолог Вадим Карасьов, який коментував результати опитувань для московської газети “Ведомости”, зазначив, що “Зеленський – це альтернатива півдня і сходу, це проросійський електорат, який не хоче чітко артикулювати свої настрої. Тому голоси Зеленського – це голоси прихованої проросійської більшості”.
Але справа, звичайно ж, не в Зеленському, адже цей кандидат донедавна взагалі не цікавився політикою. Справа в цьому запиті на прихований колабораціонізм, який потихеньку стає змістом української політики і на який не можуть не реагувати провідні претенденти на посаду президента. По суті, в нових, куди більш трагічних умовах, повторюється ситуація, яка визначила розклад сил 2010 року і привела до краху Української держави і війни лише за чотири роки після тріумфу міщанства і угодовства.
Україна або розколеться, або цілком повернеться до російської сфери впливу
Якщо така ж ситуація повториться зараз, після війни і в умовах відсутності в списках виборців мільйонів людей, які традиційно голосували за проросійські сили, доведеться констатувати, що український народ – в усякому разі, в існуючих територіальних кордонах – просто не може скласти іспит на власну державність, що він продовжує сприймати свою державу не як Польщу, а як Білорусь.

І тоді збудуться всі найнеприємніші прогнози російських “доброзичливців” нашої країни. Україна або розколеться, або цілком повернеться до російської сфери впливу. Але зрозуміло, що мирним шляхом це відбуватися не буде. У разі перемоги прихованого колабораціонізму нові Майдани, внутрішні конфлікти і війни з Росією нам забезпечені. І страждати від цього, у першу чергу, будуть мешканці саме тих регіонів країни, які досі не можуть зробити висновків про ймовірні наслідки прихованого колабораціонізму.

Віталій Портников

Українська мова – зброя в боротьбі за правду

  • Березень 9, 2019

Російська пропаганда найкраще працює російською для російськомовного населення
Мова – це інструмент для опису реальності. Але у випадку з російською цю її функцію втрачено. Головним призначенням “язика” навпаки стало вибудовування віртуальної реальності і її імплементація в свідомість його носіїв. Тому російська пропаганда найкраще працює саме російською і саме для російськомовного населення.
Більшість конструктів російської пропаганди просто не перекладаються іншими мовами. Слова на кшталт “каратели”, “ополченцы” втрачають потрібні пропаганді конотації і не працюють з іншомовними аудиторіями. Спроби їх пояснити іноземцю такі ж марні, як спроби перекласти соковитий російський мат. За межами російськомовних теренів “новини” про розіп’ятого хлопчика викликають здивування, сміх, огиду. А в межах – паралізуючий жах від почутого.

Тому реукраїнізація України – це захист її населення від брехні, що деформує індивідуальну та суспільну свідомість. Тому українська мова – це зброя в боротьбі за правду.

Володимир В’ятрович

Восени голосувати буде ще більше ні за кого, ніж зараз

  • Березень 6, 2019

Цілком можу допустити, що покоління, яке виросло на Фейсбуці й Інстаграмі, і не чуло про те, що старий робив у морі. Навіть більше, вони можуть навіть не знати, хто такий Тато Хемінгуей, який написав цю геніальну історію. Але, на мій погляд, вона трохи і про нас.
Так ось, старий не міг зловити рибу вісімдесят чотири дні. Ми вже скоро як тридцять років намагаємося вибрати гідного лідера, але ще жодного разу не змогли. І намагаємося побудувати гарне життя, в чому теж не досягли успіху. Нам дуже довго намагалися допомогти іноземні інвестори, але оскільки щоразу ми не приносили ніякого улову, а тільки крали сітки, то вони вирішили, що ми вже явно “salao”, тобто “найбільші невдахи”, і минаючи нас пішли далі, на схід, освоювати Кавказ і Азію. З нами, як і зі старим у книзі, залишився тільки хлопчик, який його жалів. У реальному житті – це МВФ, який все ще ставиться до нас зі співчуттям. І хоча йому важко дивитися, як з року в рік ми повертаємося з риболовлі ні з чим, він продовжує приходити на берег і допомагає нести наші нехитрі снасті і порвані вітрила, що “нагадують прапор ущент розбитого полку”.
З нами, як і зі старим у книзі, залишився тільки хлопчик, який його жалів. У реальному житті – це МВФ
За ці роки, що минули без улову, ми, як і старий, стали економічно худі і фінансово виснажені, на тілі з’явилися нові рубці і шрами. У старого очі “були схожі на колір моря, веселі очі людини, яка не здається”. П’ять років тому виявилося, що незважаючи на роки невдач і гірких розчарувань, ми теж не здалися. Наші очі враз почорніли від злості і заблищали жагою свободи і нових перемог.
І коли, після перемоги Революції, здавалося, що риба вже на гачку, з’ясувалося, що мало її зловити – з нею ще треба доплисти до берега. Але замість того, щоб гребти, стираючи руки в кров, ми, звісно, почали святкувати! Писати утопічні програми, хвалитися революційними подвигами, часто несправжніми або сильно прикрашеними, куштувати швидкі плоди перемоги. Авансцену наповнили фейсбучні персонажі, які казна-звідки взялися, без минулого, але з пафосними гаслами. Плутані біографії залишилися непоміченими за гучними ура-патріотичними закликами і барвистими вишиванками. Пафосного напору виявилося досить, щоб здобути славу експертів у стратегічних реформах і взятися перекроювати поліцію, навчати молодь, визначати орієнтири в культурному процесі. Ще вчора, як маленький Тарас, багато нових героїв епохи “пасли телят за селом”, а вже наступного дня почали формувати фундамент суспільної думки, запалювати народу зірки-дороговкази і відкривати напрямки для наступних стратегічних “проривів”.
Коли, після перемоги Революції, здавалося, що риба вже на гачку, з’ясувалося, що мало її зловити – з нею ще треба доплисти до берега
А поки частина неореформаторського прошарку, що дорвалася до красивого життя, по дрібниці розхапує раніше невідомі блага, справжні “професіонали” державного управління впевнено продовжували справу, розпочату “папєрєднікамі”. І в результаті, через п’ять років, після великого і героїчного моменту в українській історії, ми стоїмо на гіркому роздоріжжі. Розчаровані, збиті з пантелику, не знаючи, що робити і куди йти.
“Тепер не час думати про те, чого у тебе немає. Подумай про те, як би обійтися з тим, що є”, говорив собі доведений до відчаю рибалка. По-моєму, це рецепт для нас…
За кілька тижнів до важливого вибору ми поставлені у становище старого, який пливе за вітром і зустрічає біду, коли вона прийде. І, схоже, нам краще просто забути про те, чого немає. Так, немає у нас кандидата в президенти, за якого хочеться проголосувати. Пройде ще півроку, прийдуть парламентські вибори, і у нас не буде партії, в яку хочеться повірити. Восени голосувати буде ще більше ні за кого, ніж зараз.
З героїчного твердого духом старого ми перетворилися на бабцю, яка не боролася з рибою, а просто вимагала у неї кращого життя
Хоча ми все одно чекаємо! Як завжди, виглядаємо месію, який прийде і змінить наше життя на краще. І зробить це за нас. Схоже, що з героїчного твердого духом старого ми перетворилися на бабцю, яка не боролася з рибою, а просто вимагала у неї кращого життя. А шкода… Адже, всім добре відомо, з чим вона залишилася.

Ну, а з чим залишимося ми, завжди, скрізь і в усі часи залежить тільки від нас самих. Тож не думайте про те, чого немає, бийтеся за те, що є. І краще не колективно, а індивідуально, як старий, який віддавав усього себе, щоб витягнути рибу на берег. А то, буде пізно, адже спійману нами рибу вже й так майже обгризли акули.

Іван Компан

Окупація Криму більша проблема для РФ, ніж для України

  • Березень 1, 2019

Коли через п’ять років ми знову згадуємо про дні окупації Криму, на перший план виходять багато важливих подій тих днів ‒ застосування військової сили, провокації проти українських військових, брехня про відсутність російських військ, протизаконні рішення Верховної Ради автономії… І, звичайно ж, те, що Росія порушила своє ж власне визнання територіальної цілісності України.
Але кожну з цих подій, думаю, важко визнати безпрецедентною. Російські війська дуже схоже діяли на території Молдови або Грузії, там теж були провокації проти місцевих військових і заперечувалася присутність російських військ, Верховна Рада Абхазії теж ухвалила рішення, які суперечили грузинській Конституції, а коли Москва визнала “незалежність” Абхазії та Південної Осетії, вона тим самим відкликала власне визнання територіальної цілісності Грузії.
Те, що дійсно було безпрецедентним ‒ так це те, що одна з європейських держав приєднала до себе територію іншої без її згоди. Ось цього дійсно не траплялося після Другої світової війни ‒ ніколи й ніде. У Москві люблять посилатися на приклад Косово ‒ ось же, теж була автономія Сербії, а США та інші західні країни не вагалися з визнанням незалежності! Але аналогію з Косово можна ще дуже умовно побачити, коли йдеться про визнання Росією незалежності грузинських автономій. Косово не стало частиною іншої держави ‒ хоча метою національного руху місцевих албанців було спочатку возз’єднання з сусідньою Албанією. Якби Росія зупинилася на “червоній лінії”, окупувавши Крим і визнавши його фіктивну незалежність, у Кремлі як і раніше ‒ нехай і цинічно ‒ могли б згадувати про Косово. Але Крим ‒ це не Косово.
Крим ‒ це явне руйнування самої системи міжнародного права, що склалася після Другої світової війни
Крим ‒ це явне руйнування самої системи міжнародного права, що склалася після Другої світової війни. Навіть коли Індонезія анексувала Східний Тимор або коли Ірак анексував Кувейт, наслідки цих кроків були зовсім іншими, аніж рішення Путіна. Східний Тимор не належав якійсь іншій державі, Португалія відмовилася від прав на нього за кілька місяців до анексії, а нова незалежна держава тільки почала формуватися. Кувейт також був незалежною державою, а не частиною іншої країни. Після окупації і до її закінчення ця країна була відсутня на політичній карті світу.
Окупація Криму ‒ це окупація частини території країни, з якою Росія продовжує підтримувати дипломатичні відносини та яку ‒ а не себе саму ‒ звинувачує в погіршенні атмосфери двостороннього співробітництва. Але якими можуть бути відносини двох країн, одна з яких не просто окупувала територію іншої, а й приєднала її до себе? Ці країни, впевнений, можуть бути тільки ворогами й від такої ворожнечі немає ліків. Ворожнеча ця може то посилюватися, то затухати, але зрозуміло одне ‒ країна, у якої окупували територію, завжди чекатиме загибелі окупанта ‒ і навпаки. Після рішення Путіна Росія та Україна вступили в довготривале протистояння. Але найважливіше ‒ з’явився прецедент окупації однією країною території іншої. І міжнародна спільнота ніколи не визнає легітимність цього прецеденту, щоб не відкривати можливості для нових територіальних перерозподілів.
Ворожнеча ця може то посилюватися, то затухати, але зрозуміло одне ‒ країна, у якої окупували територію, завжди чекатиме загибелі окупанта ‒ і навпаки
Виглядає, що Путін одним своїм рішенням загнав Росію в пастку, з якої цій країні просто не вибратися. І це куди більша проблема для Росії, аніж проблема для України. Україна не контролює частину своєї території ‒ але не вона одна така. Не контролюють частину своєї території Грузія, Молдова, Кіпр, багато інших країн. Але насправді головна проблема якраз у того, хто здійснює контроль. І якщо цей контроль ще й знаходить місце в Конституції країни-окупанта, якщо з ним погоджуються парламент, Конституційний суд, суспільство ‒ то це і є проблема проблем.
Тому що такий контроль ‒ контроль відторгнення чужої землі ‒ прирікає державу-агресора на вічну ворожнечу з постраждалою країною та на невизнання власних кордонів міжнародним товариством. І передбачає в разі вирішення проблеми ‒ тобто повернення окупованої території ‒ ганьбу та внутрішню кризу.

Росії треба вибирати між ворожнечею та ганьбою окупації з одного боку й з іншого ‒ поверненням до нормального життя, але ганьбою відмови від Криму, переписуванням власної Конституції і визнанням неправомірності власних рішень. Як бачимо, кримське рішення Путіна в обох випадках передбачає ганьбу.

Віталій Портников

Якщо Україна зникне, не варто потім звинувачувати Путіна, Росію і байдужий Захід

  • Лютий 27, 2019

Історія з Євробаченням – це один із симптомів хвороби лицемірства
Якщо в подальшому ми встановимо нульовий рівень толерантності і заборонимо українським артистам, які виступали в Росії або співпрацюють з російськими артистами, то боюся, що ніхто особливо не захоче брати участь в такому конкурсі
Говорить Олександра Кольцова, співачка і член правління Суспільного.
Приблизно те ж саме сьогодні говорять російські музичні критики – незалежно від політичних переконань. Ось навіщо влаштовувати цькування музикантів тільки за те, що вони виступали в Росії і у них інші політичні переконання? Музика не повинна бути пов’язана з політикою! Приблизно те ж говорять самі виконавці – в Росії різні люди живуть! І приблизно те ж говорять численні користувачі соціальних мереж – українські та російські.
Україна завжди була країною лицемірів – перш за все ця обставина не давала їй розвиватися і загнала у глухий кут кримінального режиму
Я міг би написати, що Україна перетворюється на країну лицемірів, але це буде брехнею. Україна завжди була країною лицемірів – перш за все ця обставина не давала їй розвиватися і загнала у глухий кут кримінального режиму. Тільки 2014 рік, коли навколо гинули люди і втрачалися території, зробив лицемірство не надто пристойним. Але тепер перший шок уже пройшов, та й війни справжньої немає – так, заморожений конфлікт. І велика частина українського суспільства повертається до своєї сутності.
Я не хочу зараз обговорювати історію з національним відбором на пісенний фестиваль. Зрозуміло ж, що вся ця історія, від першого до останнього рішення – ганьба і ніяк інакше не виглядає, щоб там хто не думав. І в цій історії огидно виглядають всі – і ті, хто заздалегідь не подумав про умови конкурсу, і ті, хто вважає, що можна виступати у ворожій країні і одночасно представляти свою, і ті, хто за це лицемірство голосує, і ті, хто не дає поїхати на фестиваль переможниці голосування. Все це просто жахливо. Але проблема ж не в Євробаченні.
Історія з Євробаченням – це просто один із симптомів хвороби лицемірства, хвороби байдужості до власної країни і її майбутнього. Тому що насправді всім є зрозумілою ситуація. Всі знають, що виступати в Росії аморально, що переконувати цілий світ і самих росіян, що вони можуть вбивати і калічити, а ми утремося і будемо далі бабло заколочувати аморально, що посилання на державу, яка “продовжує торгувати, а нам чому не можна” це – брехня хоча б вже тому, що навіть якщо ти – громадянин аморальної держави, це ніяк не виправдовує твоєї особистої ницості. Але всім абсолютно все одно. Всім – по барабану.
І не тільки через гроші, хоча гроші, звичайно, головне. А ще й через байдужість до власної держави, через це вічне “Україна окремо, а я окремо”. Адже те, що естрадні виконавці хочуть представити Україну – це теж брехня. Вони просто хочуть використати Україну для виступу на престижному фестивалі і це важливо їм рівно настільки, наскільки допомагає кар’єрі і прибуткам. Крапка. А в минулому році український виконавець представляв Білорусь. А в наступному – якщо так вирішать в Кремлі – якийсь українець представить Росію. Какая разница?
Держави не було саме тому, що кількість байдужих лицемірів завжди перевищувала кількість громадян
І ось це “какая разница” ми будемо все частіше і частіше найближчими роками чути з усіх боків. І не тільки з приводу Євробачення. Просто не морочте нам голову зі своєю державою, не заважайте нам жити. Ми хочемо їздити туди, куди нам хочеться, говорити зручним “языком”, а не вашою мовою, ми хочемо, щоб ви від нас відчепилися. З огляду на те, що зараз у доросле життя входить покоління, яке виховувалося в епоху Януковича, ці настрої будуть тільки посилюватися. І масова підтримка телевізійного коміка на виборах – теж симптом посилення цих настроїв, симптом ймовірної перемоги лицемірних міщан над громадянами.

Українцям приємно думати, що упродовж століть у них не було державності просто тому, що заважали інші народи, а вони боролися і програвали. Так ось тепер можете переконатися, що це не зовсім так. Держави не було саме тому, що кількість байдужих лицемірів завжди перевищувала кількість громадян. І якщо так станеться цього разу теж – не варто потім звинувачувати Путіна, Росію, байдужий Захід і метеоритний дощ в тому, що Україна кудись поділася.
Звинувачувати потрібно самих себе.

Віталій Портников

Над “Північним потоком-2” нависла загроза

  • Лютий 22, 2019

Вирішує Єврокомісія, а не Німеччина
Комітет постійних представників країн Європейського Союзу підтримав зміни у Газовій директиві, які будуть поширюватися і на газопроводи третіх країн.
Як відомо, саме ці зміни повинні визначити долю “Північного потоку-2”, а значить – і українського транзиту.
Після того, як Німеччина і Франція досягли компромісу щодо Газової директиви, могло здатися, що газопроводу вже ніщо не загрожує. За здійснення Газової директиви на своїй території відповідає Німеччина, уряд якої не вбачає у “Північному потоці-2” ніякої загрози. Однак все це не є таким простим.
Будь-які винятки з Газової директиви повинні затверджуватися Європейською комісією за поданням уряду ФРН
Почнемо з того, що будь-які винятки з Газової директиви повинні затверджуватися Європейською комісією за поданням уряду ФРН. Власне, винятків передбачено всього два. Перший з них дозволяє вивести з-під правил Газової директиви газопроводи, які побудовані до її остаточного запровадження в дію. Швидше за все, мова йде про літо 2019 року – і “Північний потік-2” до цього часу точно не побудують.
Другий стосується нових газопроводів – якщо тільки вони не заважають конкуренції на енергетичному ринку та безпеки цього ринку. І тут вже питання – а що вирішить Єврокомісія? Єврокомісія, а не Німеччина. Тому що компанія – будівельник газопроводу подасть запит німецькому регулятору, а ось німецький регулятор, якщо тільки вирішить зробити виняток, звернеться до Єврокомісії.
Це рішення Єврокомісії і буде моментом істини в питанні про долю “Північного потоку-2” і українського транзиту.
Газпром повинен буде підкоритися правилу надання доступу до нової труби компаніям з третіх країн
Тому що якщо Єврокомісія вирішить, що проект “Північного потоку-2” під виняток не потрапляє, Газпром повинен буде підкоритися правилу надання доступу до нової труби компаніям з третіх країн. А це означає, що російський монополіст просто не зможе використовувати газопровід на максимальну потужність, доведеться резервувати частину потужностей для інших компаній – навіть якщо ці компанії з’являться на ринку не відразу (наприклад, компанії з Азії, які захочуть переганяти свій газ через Росію в Європу).

І тоді українська ГТС залишиться критично важливим маршрутом і для Газпрому, і для його європейських клієнтів.

Віталій Портников

Путін втрачає свій народ

  • Лютий 20, 2019

Безсилля всесилля або про користь зізнання
Одна справа, коли ми говоримо, що влада втрачає свій народ. Інша справа, коли в цьому зізнається сама влада.
Нинішнє послання президента Путіна Федеральним зборам, зазвичай порожній ритуал, на цей раз став цікавий саме своїм зізнанням. Ми побачили реальне занепокоєння влади з приводу втрати контролю за настроями мас і падіння рейтингу лідера. Ми побачили і незаплановане: фактичне визнання Кремлем втрати контролю за власною “вертикаллю” і нерозуміння, що робити з народом.
Тим часом, перехід Кремля (до речі, вимушений) від правління за допомогою імітації ліберальної демократії і використання ресурсів Заходу до імітації величі і військово-поліцейського диктату так і не допоміг ні зберегти підтримку населення, ні вирішити вал проблем.
Вимушений перехід Кремля від правління за допомогою імітації ліберальної демократії до імітації величі і військово-поліцейського диктату так і не допоміг
Виникла ситуація, коли навіть доречні – з точки зору тактики – рішення Кремля, виявляються стратегічною поразкою. Влада сама створює пейзаж після битви. Можливо, ще не усвідомлюючи цього повністю.
Так, зовнішня політика, яка в Росії завжди компенсувала обмеженість внутрішніх резервів, сьогодні формує несприятливе для країни міжнародне оточення. Перетворили Україну в противника Росії. Розбудили НАТО. Консолідували Захід через стримування Росії. Гонка озброєнь, викликана розвалом РСМД (до чого Москва доклала руку). Підтримка падаючих режимів (Мадуро) і накачування їх безповоротними грошима. Перетворення Сирії в пастку, з якої незрозуміло, як вибратися. Невдача з купівлею лояльності за рахунок божевільних кредитів на будівництво атомних іграшок (Угорщина, Єгипет, Туреччина). Нездатність осмислити наслідки для Росії наддержави в особі Китаю. Це хрестоматія провалів, яка увійде в підручники. Словом, є шанс прославитися хоча б цим.
Постійні твердження президента про суверенітет Росії породжують сумніви в його повноцінності
Путінське “самі порушують, а ми тільки відповідаємо” вже давно не виглядає переконливо. А постійні твердження президента про суверенітет Росії породжують сумніви в його повноцінності.
Знічує і когнітивний дисонанс Кремля. Полякавши Захід новою зброєю, Москва (в особі Лаврова на Мюнхенській конференції з безпеки) пропонує Європі повернутися до ідеї “загальноєвропейського дому”. Якраз в момент, коли Європа разом зі США приймає рішення про нові санкції щодо Росії (російський закон про ізоляцію рунета – це цікавий додаток до “загальноєвропейського дому”!) Мабуть, це і є останнім кремлівське know how: обеззброїти Захід своїм дисонансом.
У внутрішній політиці свій список сюрпризів. Рішення Кремля здійснити технологічний “прорив” в умовах санкцій за рахунок експропріації коштів російського населення – вірний спосіб вдарити по своїй базі.
Кадрові зачистки знищують стабільність системи, яку забезпечує обмін корупції на лояльність апарату влади. Якщо Кремль не гарантує безпеку апарату, немає і його лояльності! Поки неясно, чи посилять зачистки потребу в “сильній руці”, яка повинна навести порядок, або скоріше переконають населення в тому, що іржа з’їла “вертикаль”.
Роздача державних функцій напрокат приватним особам тільки підсилює розкладання державності. Вірніше того, що від неї залишилося
Надання державного даху для отримання особистої вигоди кремлівському оточенню і роздача державних функцій напрокат приватним особам тільки підсилює розкладання державності. Вірніше того, що від неї залишилося.
Навіть тактичні перемоги виглядають, як приниження. Так, зняли американці санкції з Русала. Але ж за рахунок введення в кампаніях Дерипаски зовнішнього управління з боку мінфіну США. І як це співвідноситься з нашою державністю і нашим суверенітетом? Так, вдалося (за допомогою Німеччини) пробити будівництво “Північного потоку-2”. Але радіти не доводиться: ЄС ввів обмеження, які не дозволяють завантажити газопровід повністю і роблять його нерентабельним. За що боролися?
Так, вдалося пробити будівництво “Північного потоку-2”. Але ЄС ввів обмеження, які не дозволяють завантажити газопровід повністю і роблять його нерентабельним
Вперше в російській історії силовики вийшли на авансцену, захопивши кнопки контролю. “Перемога спеціальних служб і силовиків відбулася”, – сказав недавно Дмитро Муратов. Тим часом, політизація силових структур і їх залучення в управління власністю позбавляє їх функції захисту держави. Втім, і самій владі не варто покладатися на силовиків, які зайнялися особистим збагаченням. А те, що президент Путін вкотре вимагає (або просить?), щоб силовики “не тиснули на бізнес”, говорить про те, що ті перестали його чути.
Чи підпорядковується Путіну його власна бюрократія, якщо йому доводиться самому закривати сміттєві полігони?
Виникає відчуття, що мова сьогодні вже не йде про самодержавство. Де воно? Чи підпорядковується Путіну його власна бюрократія, якщо йому доводиться самому закривати сміттєві полігони (вимагати особисто “там нікого не пускати”), бо Міністерство внутрішніх справ і прокуратура його теж не чують (президент скаржиться, що після звернення до них там “нічого не змінювалося” ). Починаєш навіть сумніватися, що в Росії все ще президентське правління!
Президенту доводиться умовляти правлячий клас думати про суспільство, “змінювати ситуацію на краще” і навіть погрожувати апарату “краще відразу піти”. Це хто ж з них добровільно піде? А ті, хто прийдуть, будуть краще?
Кремль раптом занепокоївся “збереженням народу”, намагаючись зупинити обвал його довіри до себе. Але сам президентський “наратив” говорить про те, що система управління фактично працює проти цього збереження!

Однак і міняти систему не можна – з чим залишишся? Можна, звичайно, запустити на повну “м’ясорубку Клішас” і новий каскад репресивного законодавства. Коротше, закрити шлюзи і вікна. Але це неминуче створює в суспільстві ефект киплячого чайника із закритою кришкою. Закон ненавмисних наслідків, однак.
Безсилля всесилля. Ось, про що нам відверто повідав президент Путін.

Лілія Шевцова

Ринки капіталу продовжують радувати інвесторів

  • Лютий 13, 2019

Поки ми, потопаючи у бруді талого снігу, плутаючись у брехні головних героїв президентської кампанії і рятуючи золотоволосу Уляну від інсинуацій цинічних невільних радикалів, готуємося вибрати собі майбутнє, ринки капіталу продовжують радувати інвесторів.
Звичайно, це не більше ніж збіг, але ринки зростають якраз з того моменту, коли десятки претендентів вступили в жорстоку і безкомпромісну боротьбу за наскрізь прогнилий, роз’їдений корупцією і підточений невір’ям людей український президентський трон.
Який зв’язок між цими подіями? Та, жодного! Хоча, філософськи, схожість є. Адже вибори президента та інвестиції в цінні папери – це надія на краще життя у майбутньому. Зрештою, покупка цінних паперів – теж вибір. І вибирати доводиться не з десятків, а з тисяч кандидатів. Та ще й яких! Багатих, розумних, чесних, відкритих, готових чесно відзвітувати про попередні досягнення і дати об’єктивний прогноз на майбутнє.
Вибори президента та інвестиції в цінні папери – це надія на краще життя у майбутньому
І потрібно визнати, що кандидати з дуже відомими іменами, Apple, Facebook, Boeing і тисячі інших, останні 7 тижнів провели ударно. Вони не крали синіх шапок, не виставляли себе клоунами, не брехали про те, що знизять ціни на iPhone вчетверо або здадуться на милість китайським конкурентам заради дешевого рису. Вони прямо, чесно і простою мовою розповіли про те, що в минулому кварталі все склалося просто чудово, засумнівалися в майбутньому, але й цього вистачило, щоб їх акції за якихось 7 тижнів злетіли в ціні на 15%.
Що й казати, відмінний заробіток. Не гірше українських ОВДП, за допомогою яких при певній вправності теж можна гарно заробити. Більш того, в американському ринку є свої переваги. По-перше, з моральної сторони легше – не потрібно обдирати злиденну державу, що заплуталася у власних боргах і продовжує агонію будівництвом піраміди. Погодьтеся, що позичати під 20% можна тільки перебуваючи в скрутному становищі і не замислюючись про завтрашній день. Ну а, по-друге, ризики поменше. Коли піраміда завалиться, вас не придавить.
До речі, про вибір. Інвестуючи в ринки капіталу, ви реалізуєте свою мрію про майбутнє самостійно, не довіряючи кандидатам з сумнівною репутацією, як у нас зараз, відмінність між якими, найчастіше складається тільки в різниці статевих ознак.
Реалізувати своє право вибору щасливого майбутнього, зв’язавши його з Google і Аmazon, вигідніше і надійніше, ніж вибирати між двома “ошенками” і “Веселуном Зе”
І не нарікайте на долю, прикриваючись жалюгідними відмовками, що мовляв, “де американські акції, а де я”. Минулого тижня набрав чинності закон “Про валюту”, завдяки якому реалізувати своє право вибору щасливого майбутнього, зв’язавши його з Google і Аmazon або хоча б тим же виробником марихуани, Tilray, стало набагато простіше. Так, що там простіше, головне – це вигідніше і надійніше, ніж вибирати між двома “ошенками” і “Веселуном Зе”.

Нещодавно, одні дослідники спробували вивести формулу багатства, визначивши 6 якостей, які допоможуть вам розбагатіти, незважаючи на вік і рівень доходів. Вчені стверджують, що багатим може стати хто завгодно, якщо володіє певними рисами:
1. Ощадливістю, бажанням зберігати, менше витрачати і триматися в рамках бюджету;
2. Упевненістю при прийнятті фінансових та інвестиційних рішень;
3. Відповідальністю за фінансовий результат і розумінням того, що удача грає дуже незначну роль в його досягненні;
4. Плануванням або умінням визначати фінансові цілі;
5. Послідовністю в досягненні цілей, до самого завершення процесу;
6. Соціальною стійкістю, або умінням не робити непотрібні витрати, роблячи модні придбання.

В принципі, нічого складного. Шкода тільки, що наша держава не обдарована жодною з цих якостей. Хоча, кажуть же, що з часом певні переваги можна розвинути в кого завгодно. Чим чорт не жартує. Може і в одного з наших кандидатів щось таке корисне для людей вийде. Ну, а поки це питання буде з’ясовуватися, спробуйте прорватися поодинці. Упевнений, знайдуться тисячі людей, у яких вийде.

Іван Компан

У 2019 році Росія посилить тиск на інформаційний простір України

  • Лютий 5, 2019

Україна – пріоритетна ціль Кремля у 2018 році
Початок 2019 року. Саме час підвести підсумки року минулого та зробити певні прогнози на найближче майбутнє. Цілком очікувано, підконтрольні російським спецслужбам інформаційні ресурси Росії зосередили увагу на питаннях внутрішньополітичного життя РФ, дискредитації країн західної демократії та України.
Мова йде про інформаційній джерела, які орієнтовані саме на російську аудиторію. Тому перебування України в числі топ-3 цілей російських пропагандистів можна охарактеризувати як цілком логічний та очікувано високий показник уваги Кремля до Києва.

Які питання внутрішнього життя РФ найбільше турбували російських пропагандистів у минулому році?
Найбільше російських пропагандистів турбує Володимир Путін. Формування у мешканців Росії позитивного іміджу їхнього лідера та безальтернативності його політики – головний пріоритет високооплачуваної армії тролів, ботів та кіберфахівців російських спецслужб.
Навіть досить слабкі можливості опозиційної преси РФ (видання “Нова газета”, телеканал “Дождь”) та політиків на зразок Дмитра Навального, не зупинили пропагандистів від формування у суспільстві відверто ворожого ставлення до всього, що хоч трохи суперечить позиції Кремля.

Створення ілюзії занепаду ЄС та неминучого розпаду НАТО – ще одна цілком очікувана топ-ціль Кремля у році, що минув
За цим напрямом пропагандисти, у першу чергу, намагаються дискредитувати в очах росіян західні цінності. Значну увагу приділено лобіюванню інтересів “Північного потоку-2”, дискредитації антиросійських санкцій та демонстрації беззаперечної військової переваги РФ над НАТО.
Певну стурбованість Кремля викликали минулорічні вибори Путіна. Розуміючи їх, значною мірою, фіктивний (формальний) характер, пропагандисти докладали значних зусиль для утвердження в РФ громадської думки про демократичний характер електорального шоу.

Які питання в Україні найбільше непокоять пропагандистів Кремля?
Найбільше Кремль турбує суспільно-політична ситуація в Україні. Російські пропагандисти занепокоєні “провалом економічної політики уряду”, “падінням чисельності населення України” та “тотальним зубожінням українців”. Одним словом, в розумінні пропагандистів Кремля – Україна, як держава, остаточно припинила своє існування ще у 2018 році. Ось лише деякі заголовки з російських сайтів: “Демографический кризис на Украине: все очень и очень плохо”, “Колония Запада: Украине больше не на что рассчитывать”, “Население Украины вконец обнищало и готово к новому Майдану”.
Традиційно дісталося і президенту України: “Петр Порошенко лично приказал сбить малайзийский Боинг”, “Европарламент предложил Порошенко возглавить гей-парад”.
Не забули в ФСБ і про СБУ: “СБУ не удалось спровоцировать Москву фейковым убийством Бабченко”, “Благодаря сливам Короткова данные о родственниках российских добровольцев теперь у СБУ”.

Як пересічному користувачу глобальної мережі ідентифікувати інформаційний ресурс російських пропагандистів?
На перший погляд, зробити це складно навіть досвідченому фахівцю. Проте, ретельний аналіз близько 1 тис. публікацій декількох таких ресурсів вказує на те, що контрольоване російськими пропагандистами інформаційне джерело все ж таки матиме як мінімум декілька особливостей:
1) міститиме короткий та чіткий заголовок, який відразу дає можливість пересічному росіянину зрозуміти суть публікації. Тобто публікація орієнтована на широкі маси, які навряд чи спроможні читати вдумливо або аналізувати. Ось декілька прикладів таких заголовків: “Владимир Путин увеличил расходы на медицину”, “Петров и Боширов разоблачили британские спецслужбы”, “В США отметили профессионализм Сергея Лаврова”. Коротко і ясно!
2)включатиме всього-навсього 2, максимум 3 абзаци тексту. Тобто пересічний росіянин не повинен розсіювати свою увагу на додаткові пояснення чи аргументацію того, що економічні проблеми через 2 роки призведуть до розпаду США на 50 окремих держав;
3) безумовно, не матиме прямої вказівки на те, що автор блогу – офіцер ФСБ чи штатний працівник “Фабрики тролів”. Можна не сумніватися, що пропагандисту Кремля простіше усього сховатися за плечима малолітньої дівчинки – як ось на цьому ресурсі:

Що очікує Україну у 2019 році
2019 – рік парламентських та президентських виборів в Україні. Від того, наскільки Кремль зуміє вплинути на сценарій виборчого процесу в нашій державі, значною мірою залежатиме подальша доля Путіна. Тому можна безпомилково прогнозувати, що в інформаційному просторі РФ:
– зросте чисельність публікацій щодо України. Зокрема, збільшиться кількість “фейкових” повідомлень про кандидатів у президенти, провал антикорупційної та економічної політики українського уряду;
– здійснюватимуться інформаційні “вкиди” про масові порушення під час виборчої кампанії та нелегітимність обраного президента. У першу чергу, через акаунти соцмереж відбуватимуться заклики до акцій протесту;
– посилиться дискредитація транзитних можливостей України як експортера енергоресурсів в країни ЄС, що продиктовано просування Кремлем проекту “Північний потік-2”;
Не має сумніву, що Кремль за допомогою команди пропагандистів продовжить утверджувати в російському суспільстві думку про поступове та безповоротне визнання міжнародним співтовариством Криму як складової РФ. Для цього використувуватимуться посилання на “фейкові” громадські організації країн Заходу та офіційних посадових осіб окремих країн Азії (Північна Корея, М’янма), Африки (ЦАР) та Південної Америки (Венесуела).

Микола Лимаренко
спеціально для видання “Час для дій”