Жовто-блакитний прапор – символ України! Все таємне стає явним або який прапор повинна мати Україна.

  • Січень 23, 2019

(Екзамен на науковість та патріотизм.)

Міста цвітуть, блакить ясніє,
Ллє сонце золото згори
А над хатами наша мрія:
Жовто-блакитні прапори.
Олександр Олесь

11 січня 2019 року виповнюється 101 рік від дати прийняття першого законодавчого акту про український прапор. Нині навколо українського прапору точиться багато дискусій щодо того, який він повинен бути правильним – жовто-блакитним чи синьо-жовтим. Давайте розберемося яким же дійсно був перший український прапор під яким українці починали виборювати свою державність в другій половині ХІХ – першій половині ХХ сторіччя під час національно-визвольних змагань та Української революції 1917-20рр.
Україна в 1991 році стала незалежною державою і як історико-політична правонаступниця Української Народної Республіки (УНР), незалежність якої була проголошена IV Універсалом 22 січня 1918 року під  жовто-блакитним прапором, успадкувала  від неї герб, гімн, назву грошової одиниці та прапор. Цьому є підтвердженням статті та тексти тих часів, фотографій, листівок, документальних кінофільмів (хроніка), перших статей українських істориків на початку незалежності України в 90-х роках. Ці матеріали в переважній більшості свідчать про те, що першим прапором Української Народної Республіки був священний для українців жовто-блакитний прапор, у якому зверху була жовта смуга, а знизу блакитна.
Неперевершений вклад в пояснення та опис української символіки та жовто-блакитного (сонячно-блакитного) прапору зробив засновник Інституту метафізичних досліджень Перехід – IV Ігорь Кагангець,. Він запропонував його назвати сонячно-блакитним, який стане вже прапором Нової України – Вільної України.  Колись видатний поет Олександр Олесь 1917 року вітав українське військо саме такими словами:

Українське військо, мов з могили встало,
Загриміло в бубни, в сурмоньки заграло,
Розгорнуло прапор сонячно-блакитний,
Прапор України! Рідний, заповітний!

Жовто-блакитному прапору присвячено ряд статей, з якими можна ознайомитися на сайті Ігоря Каганця Народний оглядач: Сонячно-блакитний – прапор Вільної України https://www.ar25.org/article/sonyachno-blakytnyy-prapor-vilnoyi-ukrayiny.html, Жовто-блакитний чи синьо-жовтий? https://www.ar25.org/article/zhovto-blakytnyy-chy-syno-zhovtyy.html,  Жовто-блакитний Вогнебог – прапор Третього Гетьманату. https://www.ar25.org/article/zhovto-blakytnyy-chy-syno-zhovtyy.html та інші.
Про жовто-блакитний прапор зібрана цікава детальна інформація Олександром Зайченком у статті «Забута історія національного прапору» у 3 частинах. Окрім цікавого матеріалу у статті можна переглянути велику кількість фотографій та листівок, які є підтвердженням того, що українці мали жовто-блакитний прапор. Статті можна переглянути в Інтернеті за посиланнями: http://прапор.укр/. https://praporukr.nethouse.ua/. Ці сайти присвячені жовто-блакитному прапору і мають правильну назву: ПРАПОР ПЕРЕМОГИ Повернемо національний прапор Україні!
Окрім цих статей на сайті зібрано багато цікавої інформації та матеріалів різних авторів про жовто-блакитний прапор. Великий вклад в захисті жовто-блакитного прапору зроблено Любов’ю Бескоровайною в статях та виступах в передачах телебачення. Вона постійно доносить до українців ідею щодо повернення до козацького жовто-блакитного прапору та присвятила йому свої праці «Живим і ненародженим», «Символи України». Жовто-блакитному прапору присвячені статті Михайла Роля, Георгія Лук’янчука, Валерія Красицького, Жені Гунчевської,  Віталія Креслава, Назара Мухачова, Ярослава Красицького, Зореслава Фіалковського, Володимира Дзюби, Федора Брецка та інших дослідників.
Ще ознайомитися із інформацією присвяченою жовто-блакитному прапору можна в інтернеті на різноманітних сайтах, набравши у пошукових системах назву жовто-блакитний прапор або прізвища авторів, наведених вище. Цікаву інформацію можна знайти на сайті політичної партії «Патріот» http://www.uapatriot.org/, переглянути відео «Таємничий код прапора – У пошуках істини», сторінки у ю-туб https://www.youtube.com/playlist?list=PLDuDErl4kLIGsclf3trmWrFFOapsHr9tyhttps://www.youtube.com/channel/UCfMtQMD_XEawBc3-f-fU6Yg, https://www.youtube.com/channel/UCaqtA_lzmH9W27aBlNC3qsg та інтернетівській мережі Facebook на сторінках груп: Жовто-блакитний прапор – державний https://www.facebook.com/Жовто-блакитний-прапор-державний-886705108063467/?ref=ts, Наш прапор жовто-блакитний https://www.facebook.com/groups/268130073197933/, Жовто-блакитний Желто-голубой https://www.facebook.com/groups/1478825422400469/?ref=ts&fref=ts,  Прапор України https://www.facebook.com/zhovto.blakytnyy/, Прапор.укр https://www.facebook.com/groups/prapor.ukr/?fref=ts,  Перегорни прапор https://www.facebook.com/Перегорни-прапор-156879671060586/ Прапор https://www.facebook.com/prapor.ua/, сайти Всесвітнього Громадського Руху Українців «Поверни Прапор» заснованого українкою із діаспори Оленою Івасик:  https://www.facebook.com/ukrainian.prapor/http://www.prapor.info/, Повернемо прапор – відновимо історію!!!    https://www.facebook.com/groups/1498789637032520/?fref=ts та інші. Нині ідея повернення України до її споконвічного жовто-блакитного прапору все більше шириться в нашій державі і саме в цих групах люди викладають фотографії з цим прапором, статті та віднайдені історичні матеріали та фото.
Сучасні українські історики на зорі незалежності України в 90-х роках одностайно зголошувалися на тому, що Українська Народна Республіка в 1917 – першій половині 1918 рр. до гетьманату Скоропадського виборювала незалежність саме під жовто-блакитним прапором, який був затверджений на законодавчому рівні. Зокрема із цією інформацією можна ознайомитися в наукових працях: Гломозда К., Павловський О. «Українська національна символіка: походження, традиції, доля» – Київ, 1989, Сергійчук В.І. «Доля української національної символіки», – Київ, 1990, Сергійчук В.І. «Національна символіка України», – Київ, 1992; статтях: Гломозда К., Яневський Д. «Українська національно-державна символіка особливості історичної традиції» // Філософська і соціологічна думка. – 1990. – № 1-3, Гломозда К., Яневський Д. Історичні герби: відзнаки та прапорові барви України // Історичний український журнал. – 1990 – №4-5, Климкевич Р.О. Найвищі відзнаки Західно-Української Народної Республіки // Український історик. – 1968. – № 1/4, Сергійчук В. Жовто-блакитний прапор // Наука і суспільство. – 1990. – №9, Сергійчук В. Давайте не шукати зловісних кольорів // Молодь України. – 5 квітня 1990 р., Ткаченко В. Українська національна символіка у пошуках форми та змісту // Молодь України. – 2 та 3 серп­ня 1989 р.,  стаття Якимович Б. «До питання про українську національну символіку» в брошурі «Національна символіка» журналу Пам’ятки України та інші. Національній символіці України і зокрема жовто-блакитному прапору присвячені «Клейноди України (з Історії державної і національної символік)» видані редакцією журналу «Філософська і соціологічна думка» (в основі видання – ґрунтовна стаття кандидатів історичних наук), «Українські війьскові прапори й корогви. Історичний нарис» Микола Битинський та неоціненна праця історична розвідка відомого дослідника української символіки Тадея Скотинського «Український герб і прапор» видана 1935 року у Львові та інші.
В перші роки незалежної України українські історики у своїх працях, наведених вище, провівши ґрунтовний аналіз, майже всі зазначали, що саме жовто-блакитний прапор як національний символ, що несе у собі суто українські (руські) барви на політичній арені з’являється  під час революційних подій 1848 року «Весна народів». І таким він був утверджений Головною Руською Радою згідно тогочасних геральдичних правил за якими спочатку йде барва герба у верху, а потім щита у низу. За цими принципами будувалася традиції геральдики тодішніх найбільших європейський імперій Австро-Угорщини та Німеччини. Цьому є доказ чорно-жовтий прапор Австрійської монархії, який спочатку був жовтого кольору із чорним двоголовим орлом на ньому. Німці ж маючи чорного орла із червоними кігтями на жовтому фоні взяли собі за прапор чорно-червоно-жовтий триколор. Поляки у законі про польський біло-червоний прапор написали, що він розроблений згідно геральдичних правил, де колір герба є нагорі, а фону внизу (білий орел на червоному фоні).
16 травня 1848 року Головна Руська Рада на своєму засіданні розглянула лист Шашкевича з питанням від Руської Ради в Станіславові «яка єсть руска кокарда кольори і герб». Для підготовки відповіді було утворено комісію у складі членів Головної Руської Ради священника Й.Кульчицького, юриста Л.Мохнацького і вчителя Й.Царевича. Згідно протоколів засідань і книги кореспонденції на засіданні 18 травня Рада ухвалила «знамя земли рускои тутейшои єсть левь, а цвіты руски жовтый и синый».
Крайовий прапор Галичини (український прапор) тоді мав вигляд синього полотна із золотим (жовтим) левом на ньому, на якому головний колір жовтий було розміщено зліва біля древка. Тоді Головна Руська Рада регламентувала і затвердила крайовий прапор «Герб, или знамя галицкои; є то золотий левъ въ синим поли вспынаючый ся на скалу » – читаємо у «Зорі Галицькій» – часописі підкарпатських русинів від 27 червня 1848 р.


Крайовий прапор Галичини.

Описуючи перший з’їзд українських вчених у Львові один з авторів українського прапору Яків Головацький подає: «Дня 7/19 жовтня въ четверг. 1848 г. отвореныш зостав соборь учених рускихь и любителей народного просвьщенія… О ІІ-й године сойшлися для отворенія собора все собраніи члены и многіи госте съ отзнаками русконародными до музеальной сали. Красно прибраніи чтені поразили сильнім впечатлениемї очи всехї присутствовавшихї. Першій разї Русины узрелися въ месци, гдє имъ все припоминало народность. – Под образом державного монарха спочило две, хоругви синожовти… окна и столпы украшении Були народними барвами – при сихъ последнихъ стремели по паре прапоровъ тоже синожовтом барвы»… І далі ось як описує барви і пояснює символіку прапора того часу: “народни барвы просвещали намъ и выображали не богатства, збытокъ, але сильную, щирую волю, благое намереніе. Синій цветъ, якъ чисте небо южной Руси, ясный, погодливый, якъ душа щирого не скаженого Русина, изьображавъ миръ и спокой, якого до розвитія нашого народного потреба. Золотый цветъ, якъ тіи зорницъ на ясномъ небе, изъображали ясное светло, до котрого намъ стремитися належить”.
Із цього пояснення чітко видно, що саме золота (жовта) барва, яка передає колір ясного світла – Сонця повинна знаходиться над барвою синьою – неба. Сонце знаходиться саме на небі, а не під ним і його бачимо вгорі, коли дивимося на небо.

Жовто-блакитний прапор Я.Головацький міг ще описувати як «синожовти» від назви Галицької корогви, яку тоді називали синя хоругва із золотим «Руським левом». І той же Лев на гербі міста Львова взявся там як – стародавній символ Сонця. Ще український прапор міг так називатися під впливом австрійського чорно-жовтого прапору чи синьо-жовтого прапору землі Нижня Австрія Австро-Угорської імперії, який тоді використовувався під час візитів імператора Австрії уродженця землі Нижньої Австрії Франца Йосифа І. Це підтверджують листівки тих часів. У подальшому австрійські кольори наробили плутанини, через які жовто-блакитний прапор називали синьо-жовтим (блакитно-жовтим).


Українські історики К.Гломозда та О.Павловський в своїй праці «Українська національна символіка: походження, традиції, доля» про український прапор наголошували наступне: «Проголосивши своїм гербом старовинний символ галицьких князів – зображення лева, Головна руська рада прийняла і відповідний прапор. За геральдичними приписами він став жовто-блакитний: угорі – жовтий (золотий) колір знака – лева, внизу – блакитний колір гербового щита. З того часу жовто-блакитне полотнище досить широко вживалося на західних українських землях, набуваючи у рамках Галичини символу національно-визвольного руху». «…Що стосується виникнення жовто-блакитного прапора, – зазначали історики К.Гломозда та О.Павловський, – то його виникнення у середині ХІХ ст. було з точки зору історичного процесу цілком закономірним».


Цісар Франц Йосиф I посеред людей в Сукенницях (Краків), при здійсненні інспекції Галичини в вересні 1880.
Автор: Lipiński, Hipolit (1846-1884). Оригінал знаходиться в Народному Музеї м. Кракова.


Прийом Цісара Франца Йосифа I на Львівському вокзалі в 1880 р.
Автор: Grabowski, Andrzej (1833-1886). Рік створення – 1881 р. Оригінал знаходиться в Народному Музеї м. Кракова. 


Січове свято в Галичині

З 1848 року жовто-блакитний прапор широко вживався на західно-українських землях, набуваючи у Галичині символу національно-визвольного руху. Цей прапор широко використовувався  у різних галицьких товариствах: спортивно-руханкових товариств «Сокіл» з 1894 року; пожарно-спортивних товариств «Січ» з 1900 року та дитячо-юнацьких – «Пласт» з 1912 року.

Галицькі січовики з Покуття під жовто-блакитним прапором. Галичина, 1900 р.

Галицькі січовики «вправляють» під українським прапором 1900 року.

В іншій частині України, що перебувала у складі Російської імперії жовто-блакитна символіка як національна з’явилася на шпальтах газет після революції 1905 року. Уявлення про цю символіку поширювалось завдяки зв’язкам із Галичиною. Тоді на сторінках газет розгорнулися суперечки між прихильниками жовто-блакитного прапору і тим, хто хотів бачити національний український прапор червоним або малиновим. Традиції галицького герба мало що означали для Східної України і населення шукало інших пояснень кольорів прапора. Тадей Скотинський навів у своєму історичному дослідженні «Український герб і прапор» (1935)  цікавий приклад, як перекручувалися пояснення: «По газетах писали, що воно було так колись на цілій Україні, бо мовляв блакитна барва відбиває чудове блакитне небо українське, а жовта – вигорілий від сонця степ, чи золоті лани збіжжя, а то мало, що не саме сонце».
Далі Скотинський у своїй праці щодо перекручування пояснював:  “Звичайно, означування порядку національних барв у прапорі брав на себе або сам командир частини з власного погляду і розуміння, або вирішував це питання джура чи якийсь підстаршина, якому доручалося спорудити або вивісити прапор.
При цьому виконавці найбільш послуговувались дуже тоді популярною в масах наївною т. зв.  “народною” і “природною” символікою, яка підказувала будувати прапори блакитно-жовті, себто такі, в полотнищах яких блакитна барва була нагорі, а жовта внизу на тій ніби підставі, що національний наш прапор віддзеркалює краєвид України: блакитне (синє) небо і золоті лани пшениці.
Тим то пояснюється, що наряду з прапорами жовто-блакитними, що будувалися за своєю справжньою назвою, постала велика кількість прапорів відворотних – блакитно-жовтих, які утворилися за тією незграбною “небесно-пшеничною” символікою”. Це призвело до того, що з’явилися прихильники і у блакитно-жовтого прапору, які почали йому віддавати перевагу.
Активно почала пропагуватися жовто-блакитна символіка під час Першої світової війни в 1914 році. Прихильник синьо-жовтого прапору О. Карелін зазначає у своїх статтях, що очікуваним, позитивним для українців, результатом Першої світової війни стала реальна перспектива утворення незалежної держави України в центрі Європи. Вишколена у парамілітарних організаціях галицька молодь здобувала незалежність України під жовто-блакитним прапором в легіоні Українських Січових Стрільців (УСС), у складі армії Австро-Угорської імперії.


Українські Січові Стрільці під жовто-блакитним прапором. Галичина, 1917 р.

Нарукавник ОУН з 1930-1940 рік під проводом Євгена Коновальця, провідника Українських Січових Стрільців із фондів  Музея Історії України.


Солдати Української Галицької армії  під жовто-блакитним прапором

Історичним «ренесансом» стало відродження української жовто-блакитної символіки на Великій Україні і в Галичині під час святкування 100-річчя від дня народження Великого Кобзаря – Т. Г. Шевченка у 1914 році. Жовто-блакитні прапори замайоріли по всій Україні, в ворогуючих Російський і Австро-Угорський імперіях. В 1914 році на території України, що була у складі Російської імперії було заборонено святкування ювілею Тараса Шевченка. Однак за ініціативою львівських студентів Лизанівського, Охримовича та Семця київські студенти у березні вийшли на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. А вже в 1917 році після повалення російської монархії по всій території Російської імперії вшанування українського пророка вже відбувалося під жовто-блакитними  та малиновими (червоними) прапорами. 25 березня відбулася грандіозна маніфестація українців у Петрограді з приводу панахиди по Шевченку. Як повідомляли російські газети, над 20-тисячним натовпом майоріли український січовий прапор, запорізькі бунчуки, на грудях багатьох присутніх були жовто-сині кокарди. Того дня «Речь», зокрема повідомляла: «Над натовпом перед Казанським собором майоріли величезні прапори жовто-блакитного забарвлення колишньої Запорозької Січі й Гетьманщини».
В ці дні  по усіх містах і селах України відбувалися масові заходи, більшість із яких проходили під жовто-блакитними прапорами. Використання українських прапорів зафіксовано у тогочасних українських виданнях. Наведемо декілька прикладів. «Вікопомний день 3 марта зібрав Харківських українців під жовтоблакитні прапори на соборній площі. Обличчя сміялись і всіх охопив хміль волі, визволення…» (газета «Рідне слово», 1 квітня, 1917 року).  Село Халепє на Київщині, в час української маніфестації 12 (25) березня мешканці села «з українським гімном, революційними піснями та портретом Шевченка, отінивши юрбу жовтоблакитними прапорами лавою посунули через усе село», на завершення маніфестації прапор було встановлено на будинку сільської управи. (газета «Нова Рада», 31 березня 1917 року). 11 (24) березня в Конотопі відбулися перші збори українців міста – «на площі маяли прапори, жовто-блакитні і червоні» («Черниговская земская газета», 14 квітня 1917 року).

Петроградська газета «Русская воля» писала: «У всіх жовто-блакитні стяжки. Написи на жовто-блакитному полі – «Хай живе вільна Україна!», на червоному – «Хай живе демократична федеративна республіка Росія!»  Подібні маніфестації українців з приводу вшанування Шевченка тоді відбувалися в багатьох містах Росії. На жовто-блакитному прапорі маніфестації у Томську був напис: «Республіка, автономія, Україна». На маніфестації українських військових частин у Царському Селі солдати йшли з червоними та жовто-блакитними прапорами.
Російська газета «Речь» називає жовто-блакитний прапор козацьким, тим, який колись мала Запорозька Січ. І газета не помиляється, бо цей прапор дійсно був козацьким і його шлях почався із глибокої давнини. Михайло Грушевський у 9 томі Історії України-Руси описав битву козаків в 1651 році під цим прапор біля Гомелю: «О восьмій годині рано, при зміні варти, побачили спершу корогву червону з білим хрестом і білою обвідкою; потім показалася друга, червона корогва, а коло неї три білі, й дві чорні і дві жовто-облочисті; під ними 8 тисяч козаків, кінних і піших, вибраного війська».  Під жовто-блакитним прапором відомий російський та український художник Ілля Репін зобразив на картині запорожців, що пишуть листа турецькому султану.

Щодо історичної правдивості події, що зобразив Репін, є цитата приведена А. Сокульським у статті «Морські походи запорожців»: «Крім відомих істориків та мистецтвознавців, картину ретельно «облизав» (вираз Рєпіна) видатний російський філолог, знавець давніх пам’яток культури України Федір Євгенович Корш (1843-1915). Він подав на ім’я царя своє «всеподданнейшее заключение»: «Ваше Величество…, знамена казацкие, изображенные художником Репиным на его картине, не содержат по своему цветовому набору никаких иностранных веяний, а отражают в себе извечную преемственность цветов золотых и небесных, постоянно присущих для всех знаков отличий в Южной Руси (Малороссии) еще во Бремена Великих князей киевских, вплоть до роспуска запорожской вольницы… Сказанному имеется предостаточно письменных подтверждений в отечественных и иностранных сугубо исторических источниках, а равно в ряде предметов материального искусства тех древних Времен“.
Підтвердженням, що козаки мали жовто-блакитне розміщення кольорів є наприклад ікона Покрова Пресвятої Богородиці та герб козацького полку .


Жовто-блакитне поєднання кольорів мав прапор з гербом Українського полку 1715 року та герб Києва 1480 року, що знаходиться у гербовнику Конрада Грюненберга.

До речі знайшов в Інтернеті цікаву фотографію прапору Московської держави, яка зображує її знамено мабуть десь тих часів, що і вище наведений герб Києва.

У 1917 році, під час Першої світової війни в Києві і інших містах Російської імперії, зокрема і у Петербурзі, швидко поширилась традиція вживання жовто-блакитних прапорів. Так, перший ешелон козаків-українців у кількості 1198 чоловік вирушив на німецький фронт із Києва 14 травня 1917 року, як зазначалось у «Віснику Українського військового комітету», «під національним жовто-блакитним прапором». Під ним козацтво вишикувалось через три дні перед штабом Верховного Головнокомандуючого генерала Брусилова в Кам’янець-Подільському. Росіянин Брусилов, узявши до рук жовто-блакитний  прапор, звернувся до солдатів-українців з такими словами: «Под этим прапором я вижу достойное казацкое войско украинцев, которое, надеюсь, поможет мне в трудный час борьбы за благо всего народа. Слава украинскому казацкому войску!»
1 липня 1917 року на ділянці фронту Конюхи – Потутори в Галичині перейшов у наступ під жовто-блакитними прапорами 6-й українізований корпус російської армії, який зайняв три лінії німецько-австрійських окопів. У цьому виявилась трагедія українського народу: під жовто-блакитними прапорами українці воювали між собою на користь Росії та її ворогів. Але і браталися українці в часи Першої світової війни через колючий дріт у числі у чмслі перших почали ті, хто воював під жовто-блакитними прапорами.
Свідчення використання жовто-блакитного прапора можна знайти і у книзі «При джерелах боротьби» Миколи Ковалевського – українського політичного діяча, члена Української Центральної Ради: «Я не можу забути одного епізоду під час першої української демонстрації в Києві 1 квітня 1917 р. Стрункими лавами йшли тоді київські українці під жовто-блакитними прапорами».  Далі М. Ковалевський пише: «Група українських демонстрантів несла великий жовто-блакитний прапор. За ним ішла група української молоді, яка несла кільканадцять жовто-блакитних прапорів, а за нею ішли тисячі киян, міщан та інтелігенції, військових і цивільних з жовто-блакитними відзнаками. Спеціяльну групу творили кількасот селян із прикиївських сіл, які теж несли жовто-блакитні прапори…». Про цю демонстрацію пише і проф. Яків Зозуля, член Української Центральної Ради, у своїй книзі «Велика Українська Революція»: «українська маніфестація в Києві. 100.000 учасників з 320 жовто-блакитними прапорами».
Колишній глава Генерального секретаріату Володимир Винниченко згодом писав: «Ми рішуче нічого не міняли в суті тої державності, що була за часів Тимчасового уряду. Ми тільки міняли національну форму її – замість біло-синьо-червоного прапора ми вішали жовто-блакитний».
Науковець П.Гай-Нижник у статті «Під яким прапором здобувалася й існувала українська державність у ХХ столітті» приводить дані, що під жовто-блакитним прапором воювали Перший Запорозький им. Костя Гордієнка полк кіннотних гайдамаків у 1917 р. використовував жовто-синій прапор з чорним тризубом за звороті (про це, принаймні, свідчив В.Петрів), Кіннотний полк 4-ї Київської дивізії мав жовто-синій прапор з чорними тризубами (по обох боках) на жовтому тлі, Полк імені Кармалюка прийняв собі жовто-синій прапор з тризубом на одному боці й зображенням Матері Божої та Архистратига Михаїла з іншого, а Богданівський полк мав малинову хоругву з портретом Б.Хмельницького на лицевому боці та з написом на іншому: «Знамено першого українського козачого полку», Дорошенківський полк обрав собі білу хоругву (на одному боці був образ Божої Матері у пурпурних ризах з омофором в руках й написом півколом «Ізбавлю і покрию люди моя», на іншому боці – хрест в оточені колом небесних світил) з написом по краях: «Знамено першого січового гетьмана Петра Дорошенка полку 1918 року».
Щодо того, що саме під жовто-блакитним прапором розгорталися революційні події в 1917 – 1920 рр. із вище перерахованих праць можна привести ще ряд даних, які є підтвердженням тому, що Українська революція творилася під цим прапором. На користь жовто-блакитного прапору також свідчить велика кількість листівок та фотографій, які можна знайти в Інтернеті або переглянути на сайтах, присвячених цьому прапору, що були наведені мною вище. Дослідник українського прапору Я.Ісаєвич ще в 1963 році в Українському історичному журналі написав статтю «Бойові прапори козацького війська (середина XVII ст.)», де зазначив про не розривність українців з їх національним прапором: «Саме під жовто-блакитними кольорами остаточно визріла ідея незалежності українського народу, під ними народ зробив спробу здійснити її. На сьогодні відокремити ідею свободи України від жовто-блакитного прапора вже неможливо!»
Тепер давайте розберемося, який саме стяг був затверджений прапором Української Народної Республіки (УНР) на законодавчому рівні. Згідно вище наведених праць українських істориків, таким прапором був саме жовто-блакитний. Вони зазначали у своїх статтях, що 18 січня 1918 року Мала  Рада УНР затвердила проект українського морського прапору, як жовто-блакитного, а потім у березні 1918 р. Центральна Рада затвердила жовто-блакитний прапор символом УНР. Далі вони у своїх дослідженнях продовжують, що блакитно-жовтим український прапор вже став при гетьману Скоропадському і таким залишався при Директорії. Але хоч його і було офіційно затверджено, як синьо-жовтий, але як тоді пояснити, що українці продовжували українську революцію під жовто-блакитним. Мабуть жовто-блакитне розташування кольорів в українців закладено генетично, починаючи ще з давніх часів. Цьому є ряд фотографій тих часів та фотографій із діаспори. Не буду на цьому питанні  зупинятися більш детально, а наведу лише декілька фотографій та листівок.


Урочисте проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 р.


Єднання синьо-жовтих і жовто-блакитних прапорів. Історична Злука УНР і ЗУНР 22 січня у Києві 22 січня 1919 р.


Український стяг зі старої листівки. Музейний експонат. Початок 20 ст.


Головний Отаман; голова Директорії УНР (13 лютого 1919 року — 10 листопада 1920 року) – Симон Петлюра.

Прапори в музеї Петлюри в Парижі, 1940 р.

Марка часів УНР номіналом 2 грн., початок 1921 р.
1919 року адміністрація Директорії замовила у віденській друкарні військово-географічного інституту серію з 14 марок із номіналами від 1 до 200 гривень.

Знаю, що прихильники синьо-жовтого прапору почнуть мені апелювати про те, що чорно-білі фотографії початку ХХ ст. не правильно передають кольори – немов жовтий виглядає темніше, а блакитний світліше. Також не буду на цьому питанні акцентувати свою увагу, оскільки цією проблемою переймалися в кінці ХІХ ст. Заслугою у цьому було відкриття у 1873 році ефекту спектральної сенсибілізації фотографічних матеріалів німецьким фізиком, хіміком, фотографом, теоретиком фотографії Германом Вільгельмом Фогелем, яке на початку 1900-х року дозволило вирішити проблему правильної передачі кольорів на чорно-білих фотографіях.
Взагалі, якщо так ставити питання, то тоді можна дійти до абсурду, оскільки переважна більшість фотографій українського прапору зображують його як жовто-блакитний, а нам весь час вбивають в голову, що вони не правильні. Наведу лише декілька чорно-білих фотографій із синьо-жовтим прапором.



Із проаналізованих статей, що вийшли в друк на зорі незалежності тільки один науковець А.Гречило у статті «Національний прапор» надрукованій в брошурі «Національна символіка» журналу Пам’ятки України наводить дані, що на законодавчому рівні Центральна Рада 14 січня 1918 року ухвалила «Тимчасовий закон про флот Української Народної Республіки», у якому зазначалося, що прапором українського військового флоту є блакитно-жовтий. Цю інформацію він приводить згідно Вістнику Ради народних міністрів Української Народної Республіки 1918 року за №16.
Окрім цього А.Гречило у своїй статті проводить думку, що Головна Руська Рада в 1848 році використовувала синьо-жовтий прапор, хоча при цьому і не заперечує, що тоді поруч із ним використовувався і жовто-блакитний. Пізніше у подальших своїх статтях, зокрема у матеріалі «Синьо-жовтий чи жовто-блакитний? Міфи про “перевернутий” прапор» голова Українського геральдичного товариства Андрій Гречило намагається довести, що українці під час національно-визвольних змагань творили свою державність тільки під синьо-жовтим прапором, повністю заперечує щодо існування тоді жовто-блакитного. А щодо геральдичних правил, то нав’язує свою думку, що український прапор на противагу світовим прапорам був заснований згідно прапорів Угорщини, що входила до Австрійської імперії та мало кому відомими тоді державами Боснії та Далмації, де кольори розміщувалися навпаки. Вже з цієї інформації стає дивно, якісь українці були мабуть недолугі та немічні і не притримались геральдичних правил, за якими творили свою символіку такі європейські держави, як Німеччина, Польща, Австрія та інші.
До речі саме стаття А.Гречили  «Синьо-жовтий чи жовто-блакитний? Міфи про “перевернутий” прапор» спонукала мене до написання моєї статті. Мені стало цікаво самому розібратися який же дійсно був прапор? Проаналізувавши інформацію щодо прийняття українського прапору на законодавчому рівні і побачивши наведені різні дані, зразу ж захотілося розібратися, який же дійсно прапор був законодавчо затверджений. У нагоді став двотомник законодавчих документів та матеріалів Української Центральної Ради  надрукований: Пам’ятки історії України, Інститут історії України разом із Національним державним архівом вищих органів влади і управління під егідою Національної академії наук України.

Українська Центральна Рада документи і матеріали у 2-х томах 10 грудня 1917 року – 29 квітня 1918 року 2 том Київ Наукова думка 1997 р. У другому томі збірника подаються протоколи засідань VIII та IX сесій Української Центральної ради та Малої ради, протоколи Генерального секретаріату.  Затверджена до друку вченою радою Інституту історії України НАН України.
У двотомнику знайшов цікавий закон про військово-морський прапор від 29 грудня 1917 року, з яким можна ще ознайомитися в брошурі Д.Яневського від 1991 р. «Маловідомі конституційні акти України 1917-1820 рр.
Протоколи засідань Генерального Секретаріату 29 – 30 грудня 1917 року.  29 грудня 1917 року 7 питання було наступне:
«Слухали і ухвалили доложений генеральним секретарем Антоновичем проект тимчасового закону про флот Української Народної Республіки.
Постановили: внести проект тимчасового закону про флот Української Народної Республіки на розгляд Української Центральної Ради».


Наводжу також знімок копії цього закону, наданої в державному архіві дослідниці Любові Бескоровайній. Зі зворотної сторони документи за підписом директора архіву Н.В.Маковської  написано:
Підстава: ЦДАВО України ф. 1063, оп. 3, спр. 1, арк. 143.

Ця копія повністю співпадає із законодавчим актом, наведеним в книжці як за архівними номерами, так і пояснювальним законодавчим текстом.
Копія тимчасового закону від 14 січня 1918 року, надана в державному архіві Любові Бескоровайній виглядає наступним чином.

Якщо порівняти ці два закони, то перший окрім основних 6 пунктів, в яких описано український флот та його прапор, має ще на початку тексту обґрунтування щодо необхідності прийняття такого законодавчого акту.  У законі від 29 грудня 1917 року написано: «Прапором Української військової флоти є полотнище в двох жовтому і блакітному кольорах, В кряжі блакітного кольору історичний золотий трезубець часів Українсько-Руської держави Х віку». В законі від 14 січня 1918 року цей текст вже написано з деякими змінами: «Прапорм Української Військової Фльоти є: полотнище о двох блакітному і жовтому колірах. В кряжі блакітного кольору історичний золотий трезубець з білим внутрішнім полем в ньому». Як добре видно із надрукованих обох законодавчих актів, другий закон від 14 січня є калькою першого від 29 грудня, але в більш скороченому варіанті без обґрунтування і в поясненні прапору змінено слова в жовтому і блакітному кольорах на блакітному і жовтому кольорах та по іншому вже трактується український герб Тризуб, зокрема викинута назва нашої держави Україна-Русь.
Про закон від 14 січня 1918 року в документах і матеріалах Української Центральної Ради зовсім не має ніякої інформації. Окрім про 14 січня в книзі «Українська Центральна Рада документи і матеріали у 2-х томах» немає зовсім ніякої інформації і згідно протоколів в цей день засідання не відбувалися. Перед 14 січням 12-13 січня збиралася Мала Рада, яка напрацювала матеріали за протоколами №50-51, а потім вже з 15 січня по 25 січня 1917 року проходила дев’ята сесії Центральної Ради, де її напрацювання надруковані за протоколами  №52-61. А 13 січня 1918 року згідно цих же протоколів засідання, Мала Рада під головуванням Михайла Грущевського прийняла без суперечок як дрібний законопроект «Про чорноморський військовий та торговельний флот». Тексту цього законодавчого акту у протоколах не наводиться, але не важко здогадатися, що було затверджено попередній тимчасовий законопроект про флот Української Народної Республіки, оскільки він єдиний згідно протоколів був прийнятий генеральним Секретаріатом 29 грудня 1917 року і поданий для подальшого затвердження.

Загалом той час був не простий для Української Народної Республіки, на Київ насували більшовицькі війська і тодішні керівники працювали в шаткому режимі. Основним документом, що планувалося прийняти був IV Універсал Центральної Ради. Обговорення його тексту тривало з 9 по 11 січня 1918 р. на засіданні Малої Ради. 9 січня (22 січня за новим стилем) 1918 р. Мала Рада затвердила IV Універсал, який проголосив незалежність України. 11 січня 1918 р. його текст зачитав голова Української Центральної Ради М. Грушевський. А 14 січня 1918 року українською владою було введено стан облоги, так як війська під командуванням Муравйова розпочали наступ на Київ і тому згідно ж протоколів в цей день Центральна Рада не займалась законодавством і не працювала.



Повернемося до Тимчасового закону по фльоту Української Народної Республіки від 14 січня 1918 року, до якого року виникає багато запитань. Із архівного документу добре видно підписи та прізвища осіб, які його підписали. Це зокрема:
За товариша голови Української Центральної ради С.Веселовський
Секретар Української Центральної ради Постоловський
Ствердник в.о. генерального писаря І.Мірний.
Згідно 2-х томника документів і матеріалів Української Центральної Ради підписи цих діячів можна побачити під документами, що розглядалися саме в грудні. Їх підписи бачимо під законом Центральної ради «Про зміну назв земських інституцій» від 19 грудня 1917 р. за №17. В січні ситуація змінилася і секретарем Української Центральної Ради вже був Онацький.  Так наприклад Закон Центральної Ради «Про національно-персональну автономію» від 9 січня 1918 р. було затверджено вже за його підписом.
У зв’язку з тим, що Центральна Рада в кінці січня покинула Київ і повернулася вже тільки в березні, то зрозуміло, що прийняті її законодавчі напрацювання почали друкуватися в пресі з поверненням до столиці. За цей час відбулося ряд змін у керівництві Центральної Ради, одні діячі змінили на посадах інших. Але із поверненням до Києва, життя продовжувалося і в березні було відновлено друк Вістнику Ради народних міністрів Української Народної Республіки. І саме тоді було надруковано інформацію про цей закон у №8 та 16 Вістника Ради народних міністрів Української Народної Республіки
Складається таке враження, що закон від 14 січня 1918 року згідно проведеного аналізу є просто підробка із закону 29 грудня 1917 року, що ніхто його не приймав. В ті часи окрім зовнішніх ворогів, були і внутрішні, які васіляко намагалися просунути свої ідеї, що працювали б проти України. Скоріш за все вийшло і з жовто-блакитним прапором, який був затверджений спочатку тільки як законопроект, але зі змінами, що тоді відбувалися в Україні,  якимись особистостями далі шахрайськи підроблений в інший закон з другим трактуванням кольорів, був пролобійований і згодом надрукований у Вістнику Ради народних міністрів. Внутрішні вороги добре розуміли, що державу можна кинути у руйнування через символіку, поставити все навпаки до гори дригом від зворотнього. І їм це добре вдалося, молода українська держава проіснувала ще пару років, як Гетьманат та  Директорія і припинила своє існування. І нині Україна повторює помилки своєї попередниці і під перевернутим синьо-жовтим прапором будує своє майбутнє, яке ми бачимо яким воно є в дійсності.
Не зрозуміло також і те, що голова Українського геральдичного товариства України А.Гречило у своїх статтях настоює на Тимчасовому законі по фльоту Української Народної Республіки від 14 січня 1918 року як першому законодавчому акті, при цьому навіть не переглянувши протоколи засідань та прийнятих законодавчих актів Української Народної Республіки «Українська Центральна Рада документи і матеріали у 2-х томах 10 грудня 1917 року – 29 квітня 1918 року», затверджених до друку вченою радою Інституту історії України НАН України. До речі саме ж цей науковець на початку незалежності України єдиний у своїх статтях акцентував увагу читачів на цей закон, замовчуючи про інше законодавство, яке згадували його колеги. Чому інші науковці в ті часи ні чого про цей закон не писали, теж є питанням? Чому українські історики не хочуть розібратися, як же воно було тоді в дійсності, чому закон надруковано в Вістнику Ради народних міністрів Української Народної Республіки за підписами, один діяч із яких тоді вже не займав цю посаду?
Самі історики наводячи цей закон, собі ж і суперечать. Чому в протоколах про цей закон не має жодного слова, і день значиться такий, що Центральна Рада не збиралася на засідання? Як тоді можна опиратися на цей закон, трактуючи його як такий, що затвердив український прапор і цю інформацію публічно поширювати у суспільство? Чи не є соромно історикам, бути не патріотами і за те, що українці, один із древніших народів, маючи славну велич своїх пращурів, нині, як якісь немічні та обділені, живуть під перевернутим прапором? Мабуть вже прийшов час запропонувати депутатам Верховної Ради України подати законопроект про переатестацію високих наукових знань, зроблених за часів СРСР за рознарядкою КПРС в ручному режимі планового дозування наукових кадрів тодішньої УРСР.
Цікаву інформацію про жовто-блакитний прапор, яка переплітається із законом 14 січня подають українські науковці в словнику-довіднику 1997 року випуску «Українське державотворення». Там на сторінці 460 наводиться наступна цікава інформація:

Про те, як саме виглядав український морський прапор в законі про флот Української Народної республіки, залишив свої спогади генеральний секретар по морським справам Дмитро Антонович. Із цими спогадами можна ознайомитися в №4 журналу «Військо України» за 1992 рік. Антонович згадує наступне: «В Центральній Раді, як сказано обов’язку генерального секретаря по морських справах я виступив тільки раз, щоб намітити можливу програму морських справ і провести затвердження морського українського прапору  Тоді ще державного герба затверджено не було, і я скористався цим, щоб в інтересах, головним чином естетичних, провести як державний герб знак князя Володимира, так званий Тризуб.  Я піддав цю думку Морській раді, яка виробляла проект прапору, і вона виробила проект такий: прапор з двох широких смуг – вгорі жовта, внизу синя, і на синій смузі золотий знак Володимира х хрестом на горі. Із-за цього хреста вийшла затримка, бо комісія не хотіла допускати проекта на засідання Ради, вимагаючи, щоб хрест було викинуто. Морська рада стояла на своєму, твердячи, що без хреста на прапорі моряки не вийдуть в море. Комісія уступила і на пленумі ради мені удалося провести затвердження прапору майже без дебатів».

Згадаємо ще про закон від 18 січня 1918 року, про який згадують у своїх працях науковці. Інформацію про цей закон можна отримати у діяча тих подій, Дмитра Дорошенка, який в Історії України 1917–1923 рр. Том І пише наступне: “18 січня 1918 р. Мала Рада затвердила предложений Д.Антоновичем проект українського морського прапору, вироблений Українською Морською Радою. Прапор виглядав так: матерія складалася з двох смуг, вгорі жовта, внизу синя; на синій золотий знак кн.. Володимира – Тризуб з хрестом угорі (ст. 384, Д.Дорошенко, видання 1932 року “Історія України 1917 – 1923 рр. Том І. Доба Центральної Ради”). Ці наведені вище згадки Антоновича і Дорошенка прямо підтверджують, що тоді розглядався і був затверджений законодавчий акт саме про жовто-блакитний прапор.

Інформації в 2-х томнику документів і матеріалів Української Центральної Ради про цей закон не має. Також інформація про закон у березні, яким Центральна Рада затвердила жовто-блакитний прапор символом УНР відсутня.
А.Гречило у своїй статті «У справі затвердження символів Української Народної Республіки 22 березня 1918 року» з приводу вищенаведених законів про український прапор зазначає наступне: «Слід зазначити, що в низці публікацій помилково подано дату затвердження як “18 січня” (ст. ст.), замість “14”. На жаль, не оминули помилки й такого ґрунтовного збірника документів, як двотомник “Українська Центральна Рада”, де в примітці подано “18 січня”, а в документі вказано чомусь “13 січня”. Як бачимо для науковця спомини про український прапор діячів Української Народної Республіки Дмитра Антоновича та Дмитра Дорошенка, які чітко вказують, що жовта смуга була вгорі, а синя внизу, не є доказом та аргументами на користь жовто-блакитного прапору. А щодо протоколів двотомника “Українська Центральна Рада”, згідно яких тимчасовий законопроект від 29 грудня 1917 року про флот Української Народної Республіки було затверджено 13 січня 1918 року без сперечань вже як закон, теж не є підтвердженням для шанованого науковця. Хоча із тексту протоколів чітко  зрозуміло, що законопроект було прийнято без сперечань, що є підтвердженням на користь жовто-блакитного прапору, а те, що число неправильне, то це вже повинні розібратися науковці, які чомусь вказали дві дати. Дивним ще є те, що пан Гречило, як науковець  не хоче розібратися із законом від 14 січня 1918 року, надрукованим у Вістнику УНР, який дійсно міг бути законом від 13 січня 1918 року? А може це у цьому законі навмисно було змінено розташування кольорів прапору, не даремно ж він є повною калькою тимчасового законопроекту від 29 грудня 1917 року і надрукований тільки аж через два місяці? З цього приводу виникає багато запитань, у яких науковцям потрібно дійсно об’єктивно розібратися, щоб знайти правду та встановити істину.
До речі в Вікіпедії є розширена стаття присвячена прапору України. В цій статті науковці приводять закон від 14 січня 1918 року, як такий що затвердив синьо-жовтий прапор. Але їх великим ляпом є те, що вони взяли це посилання Д.Дорошенка і змінили в ньому дату 18 січня на 14 січня, а кольори переставили навпаки – вгорі блакитна, а внизу жовта. Чи не є це обманом та перекручуванням інформації? Якщо її так подавати, то тоді можна в статтях писати та придумувати на свій лад, що кому заманеться чи подобається. Постає питання, а що тоді робити науці та її дослідженням?
Цікаво було б ознайомитися із цими матеріалами, які переглядали українські історики на початку незалежності і наголошували на тому, що саме у березні було прийнято закон про жовто-блакитний прапор. У вістниках  Ради народних міністрів Української Народної Республіки, що були переглянути у бібліотеці Вернадського  теж цього закону не має. В бібіліотеці відсутні номери №4-8 цього вістника, можливо саме в цих номерах є інформація, що нас цікавить.
І наостанок саме дивне те, що наші українські історики та геральдисти, присвятивши ряд наукових праць українському прапору, не помітили або мабуть навмисно проігнорували в виданих ними протоколах законодавчої діяльності Української Народної Республіки «Українська Центральна Рада документи і матеріали у 2-х томах 10 грудня 1917 року – 29 квітня 1918 року» першого законодавчого акту про прапор тимчасового закону про флот Української Народної Республіки від 29 грудня 1917 року схваленого Генеральним Секретаріатом. А історики К.Гломозда, В.Сергійчук та Б.Якимович через 20 років чомусь кардинально змінили свої погляди і відмежувалися від своїх попередніх думок на підтримку жовто-блакитного прапору, як прапору національного символу Української Народної Республіки і в 2014 році з нагоди Дня Прапора разом з іншими науковцями підписали відкритого листа українських істориків щодо спроб нищення чи фальсифікації державних символів України, зазначивши, що поширюються провокаційні вимоги “перевернути прапор”. Виникає таке враження, що самі вчені заплуталися у своїх дослідженнях і плутають інших, чи хтось свідомо за чиєюсь вказівкою все перекручує, навмисно плутає і все робить, щоб українці жили під перевернутим прапором й не відтворили своєї історичної правди і зажили мирним духовним та заможним життям.
Я не хочу перевертати прапор, а бажаю його просто повернути до такого вигляду, який він мав при Українській Народній Республіці. Із проведеного мною аналізу опрацьованих наукових праць дійшов висновку, що Українська Народна Республіка творилася саме під жовто-блакитним прапором, який вперше на державному рівні законодавчо був прийнятий 29 грудня 1917 року. У подальшому, хоч прапор і був змінений законодавчо на синьо-жовтий за гетьмана Скоропадського, але українці все одно вели національно-визвольну боротьбу під жовто-блакитними прапорами. Свідченням цьому є безліч фотографій та листівок, матеріалів із діаспори, які можна переглянути на вище наведених мною сайтах. 22 січня 1918 року Україна відсвяткувала 100-річчя IV-го Універсалу Центральної Ради, яким була проголошена незалежна Українська Народна Республіка. А 22 серпня 2017 року відзначачила 25-річницю урочистої передачі повноважень від УНР до сучасної України. Тому для України, як правонаступниці УНР вже настав час перебрати ЖОВТО-БЛАКИТНИЙ державний прапор і тоді буде злагода, велич, мир, багатство і спокій.

Леонід Коваленко
політолог

Чи може країна відмовитися від “кредитної голки”, переключившись на використання ресурсу внутрішніх інвесторів

  • Грудень 13, 2018

Завдяки своєчасному голосуванню за бюджет майбутнього року Україна отримала шанс оперативно вирішити з Міжнародним валютним фондом (МВФ) питання чергового траншу допомоги. Нагадаємо, що мова йде про кредитну програму stand-by, що відкриває вітчизняному уряду доступ до 2,8 мільярда спеціальних прав запозичення (еквівалентно $3,9 млрд).
Експерти позитивно оцінюють цю перспективу, проте все частіше міркують на тему зростаючої залежності країни від кредитних ін’єкцій наших західних партнерів. Втім, відмовитися від них на даному етапі розвитку економіки просто неможливо.
Загроза дефолту
Відповідаючи на питання про загрозу неотримання нового траншу, і багато аналітиків, і прем’єр-міністр Володимир Гройсман неодноразово говорили про незворотні наслідки. У поточному році ми зобов’язані повернути різним міжнародним організаціям $1,9 млрд основного боргу і ще близько $1,5 млрд за його обслуговування. Більш того, нам принципово зробити це саме до кінця року, адже в іншому випадку країна буде змушена виходити на ринок запозичень (внутрішній і/або зовнішній), тобто все одно позичати гроші, але тільки на ще більш невигідних умовах. А це автоматично означає, що, як мінімум, соціальні виплати будуть неминуче скорочені.
Тим більше, що якраз таку суму – $1,9 млрд – фонд може нам виділити ще до кінця року (саме цим почасти й обумовлено ​​поспіх з ухваленням бюджету). Експерти підтверджують: фактично мова йде про те, щоб до новорічних гулянь зробити взаємозалік по тілу кредиту, а відсотки заплатити пізніше.
Але цим все не обмежиться. Адже в наступному році Україна зобов’язана заплатити $5 млрд. А піком виплат за зовнішніми позиками стане 2020 й рік. Нам треба буде погасити відсотки ($1,5 млрд), основний борг міжнародним фінансовим організаціям ($1,9 млрд), єврооблігації ($2,4 млрд), інші офіційні кредити ($0,2 млрд) і т.д. Іншими словами, країна постійно шукає можливості перекредитуватися. І всі нові надходження йдуть виключно на те, щоб виконати попередні зобов’язання.
Замкнуте коло
Країна живе за цим дещо тупіковим сценарієм далеко не перший рік. Достатньо, наприклад, згадати, що обсяг отриманих кредитів в 2014-2015 рр. практично повністю збігається з сумою виплат попередніх зовнішніх боргів. І в тому, і в іншому випадку мова йде про $20 млрд. Про порочність цього замкнутого кола свідчить досвід Греції. Свого часу вона отримала понад 200 млрд євро кредитів від МФВ і європейських фінансових інститутів. Приблизно 95% цієї суми мало не моментально повернулося кредитором у вигляді виконання зобов’язань за попередніми позиками. До чого це привело офіційні Афіни – ми всі чудово пам’ятаємо.
Які інвестиції потрібні країні?
Замість того, щоб бігати по замкнутому колу і все глибше заганяти себе в боргову яму, країна повинна почати заробляти (не на кредитора, а на себе). Позики заради інших позик – це погана стратегія. Гроші повинні йти на те, щоб розвивати економіку, створювати виробництва і робочі місця. З одного боку, це можна зробити за рахунок іноземних інвестицій. Відомо ж, що успішна співпраця з МВФ і нові транші демонструють всім учасникам ринку перспективу роботи з Україною. Фонд, грубо кажучи, подає сигнал всьому іноземному інвестиційному співтовариству.
Але експертне співтовариство наполягає: закордонні компанії не поспішають вкладати гроші в нашу країну. Вони далеко не завжди швидко реагують на сигнал МВФ. Так, згідно з даними Державного комітету статистики, обсяг прямих іноземних інвестицій в Україну в 2018 році оцінюється на рівні $1121 млн. Це значно перевищує показники 2014 року ($410 млн), але істотно нижче докризових років ($8402 млн у 2012 році). Більш того, нинішній показник не дотягує до того, що ми мали в 2015-му, 2016-му і 2017-му. Багато про що говорить і галузева структура розподілу іноземних інвестицій. Практично 2/3 йде на фінансову і страхову діяльність, тоді як, наприклад, промисловість отримує менше десятої частини грошей.
Є цілком обгрунтована думка, згідно з якою замість очікування приходу іноземного інвестора країні мало б сенс звернути увагу на інвестора внутрішнього. Якщо ми хочемо по-справжньому вирватися з “замкнутого кола”, то потрібно вивчити досвід тих успішних нині економік, що не орієнтувалися на допомогу ззовні. А вони є. Більш того, вони зробили ривок, такий необхідний і нашій країні.
Ми говоримо про деякі країни Південно-Східної Азії. Наприклад, за даними Світового банку, в Японії і Південній Кореї, при високому довгостроковому економічному зростанні, щорічні прямі іноземні інвестиції до 1997 року не перевищували 0,5% від ВВП. Керівництво цих двох країн зробило акцент на внутрішні ресурси. Локальні інвестори вкладали в розвиток власних економік в десятки разів більше своїх зарубіжних колег.
Чи є у нас внутрішні інвестори?
Наша країна також може піти по такому азіатському шляху подолання кредитної залежності. Тим більше, якщо звернути увагу на таку важливу галузь, якою є агропромисловий комплекс. Тут розвиток йде досить бурхливими темпами. За даними Світового банку, після кризи 2008 року (тобто за 10 років) частка сільського господарства повернулася до рівня 2000-го, збільшившись з 7,5% до 17,1% ВВП.
І ці успіхи проектуються в зростаючі інвестиції учасників сектора. Можна проаналізувати дані Міністерства аграрної політики України. Якщо в першому півріччі 2017 року у вітчизняному АПК виконувалося 233 інвестиційні проекти на загальну суму 36,7 млрд грн, то на весну поточного року мова вже йшла про 474 інвестиційні проекти загальною вартістю близько 41,3 млрд грн. У відомстві зазначають, що завершення цих проектів буде означати для країни 16 тисяч (!) нових робочих місць. “Головним джерелом фінансування капітальних інвестицій залишаються власні кошти виробників (74,3%). Вартість інвестпроектів варіюється від 0,1 млн до 9,6 млрд грн”, – звітують в Мінагрополітики.
Не так давно видання “Латифундист” оприлюднило рейтинг найбільших інвестицій в будівництво об’єктів АПК. Згідно ранжиру, тільки в 2018 році “запустилось” п’ять великих проектів загальним обсягом інвестицій в $720 млн. Причому більша частина вказаної суми була забезпечена саме українськими інвесторами. Зокрема, переможець рейтингу агрохолдинг МХП вклав $300 млн у будівництво другої лінії виробництва “Вінницької птахофабрики”. А це, поза сумнівами, створює передумови для підприємства МХП стати найбільшою птахофабрикою світу.
Замість післямови
Підводячи підсумки, можна сміливо констатувати: досвід азіатських держав цілком можна застосувати до наших реалій, адже в країні є внутрішні інвестори, здатні стати основою для вітчизняного “економічного дива” без залучення кредитів міжнародних фінансових інститутів. Причому функціонують ці інвестори в ключовій для економіки галузі – в сільському господарстві, що забезпечує протягом багатьох років впевнений і стабільний ріст обсягів виробництва, валютної виручки від експорту і податкових відрахувань. І це незважаючи на те, що значна частина сегмента знаходиться в “тіні” (за різними оцінками, до 50% всієї галузі).

Державі, зі свого боку, мало б сенс створити умови для того, щоб цей внутрішній інвестор повністю реалізував свій потенціал. Адже, як справедливо зазначають деякі зарубіжні аналітики, якість цих інвестицій досить висока: це не сумнівний фінансовий сектор (не найбільш конкурентоспроможна для України галузь), це не вкладення в інфраструктуру (швидко зношуються фонди). Це створення виробництв в сегменті, де країна може, вміє і хоче заробляти. І якщо вектор буде поставлено правильно, то в довгостроковій перспективі питання про “кредитну голку” може бути зняте з порядку денного саме собою.

100-річчя державності жовто-блакитного прапора

  • Січень 15, 2018

Міста цвітуть, блакить ясніє,
Ллє сонце золото згори
А над хатами наша мрія:
Жовто-блакитні прапори.
Олександр Олесь

В рамках відзначення 100-річчя Української революції та важливих історичних подій того періоду 11 січня у прес-центрі Українського кризового медіа центру відбулася прес-конференція з нагоди 100-річчя законодавчого акту Центральної Ради Української Народної Республіки про державний прапор України (Тимчасовий законопроект про флот Української Народної Республіки від 29 грудня 1917 р. за старим стилем, 11 січня 1918 року за новим стилем). У прес-конференції взяли участь народний депутат України Сергій Мельничук, лідер політичної партії “Патріот” Микола Голомша, голова громадського об’єднання “Жовто-блакитний прапор” Георгій Лук’янчук, представник громадської організації “Сонце України” Леонід Коваленко, науковці-дослідники. У виступах політиків та громадських діячів прозвучала гостра необхідність повернення сучасній українській державі поряд з такими вже існуючими національно-державними символами, як княжий Герб-Тризуб, історичний національний Гімн «Ще не вмерли..» та стародавньою назвою національної валюти – Гривня, в якості державного прапора України – національного Жовто-Блакитного прапора, як притаманного як національному світогляду, так і історичній багатовіковій традиції, що тягнеться від Трипілля до часів Київської Русі через добу козаччини, і аж до Української національної революції 1917-го року.

Також пропонується негайно позбутись нав’язаного комуністичною більшістю у Верховній Раді 1-го та 2-го скликання на початках відновлення державності Україною у 90-х роках минулого століття наряду з синьо-жовтим прапором і радянської назви парламенту – «Верховна Рада»(рудименту часів колоніальної УРСР). Натомість дати назву вищому законодавчому органу в кращих європейських традиціях – «Національні Збори».

В серпні-грудні 1991 року Україна відновила свою незалежність після 70-річчя московсько-більшовицької окупації. Держава Україна стала де-факто(на жаль не де-юре) історико-політичною правонаступницею Української Народної Республіки (УНР), незалежність якої була проголошена під жовто-блакитним прапором на Софійському майдані IV Універсалом Центральної Ради 22 січня 1918 року за новим стилем ( 9 січня 1918 року за старим стилем). Адже фактично весь 1917-й рік – рік Української національної революції та початок 1918-го аж до гетьманського перевороту пройшов під національними жовто-блакитними прапорами, про що свідчать як історичні документи, так і спогади очевидців тих історичних подій та твори українських класиків початку ХХ століття.

Українська Народна Республіка творилася саме під жовто-блакитним прапором, який вперше на державному рівні законодавчо був прийнятий 29 грудня 1917 року. У подальшому, хоч прапор і був змінений законодавчо на синьо-жовтий за гетьмана Скоропадського, але українці продовжували вести національно-визвольну боротьбу під жовто-блакитними прапорами. Підтвердженням цьому є статті та тексти тих часів, фотографій, листівок, документальних кінофільмів (хроніка), спогади учасників, а також перші статті й наукові розвідки українських істориків на початках відновлення незалежності України в 90-х роках.

Саме Жовто-блакитний за світоглядно-історичною традицією, що складалась віками й тисячоліттями, став першим українським прапором, під яким українці починали виборювати свою державність в другій половині ХІХ – першій половині ХХ сторіччя під час національно-визвольних змагань та Української революції 1917-20рр.

Активно почала пропагуватися жовто-блакитна символіка ще на початку Першої світової війни в 1914 році. Очікуваним, позитивним для українців, результатом Першої світової війни стала реальна перспектива утворення незалежної держави України в центрі Європи. Вишколена у парамілітарних організаціях галицька молодь здобувала незалежність України під жовто-блакитним прапором в легіоні Українських Січових Стрільців (УСС), у складі армії Австро-Угорської імперії.

Українські Січові Стрільці під жовто-блакитним прапором. Галичина, 1917 р.

Солдати Української Галицької армії під жовто-блакитним прапором

Своєрідним історичним «ренесансом» стало відродження української жовто-блакитної символіки на Великій Україні і в Галичині під час святкування 100-річчя від дня народження Великого Кобзаря – Т. Г. Шевченка у 1914 році. Жовто-блакитні прапори замайоріли по всій Україні, в ворогуючих Російський і Австро-Угорський імперіях. В 1914 році на території України, що була у складі Російської імперії було заборонено святкування ювілею Тараса Шевченка. Однак за ініціативою львівських студентів Лизанівського, Охримовича та Семця київські студенти у березні вийшли на маніфестацію під жовто-блакитними прапорами. А вже в 1917 році після повалення російської монархії по всій території Російської імперії вшанування українського пророка вже відбувалося під жовто-блакитними та малиновими (червоними) прапорами. 25 березня відбулася грандіозна маніфестація українців у Петрограді з приводу панахиди по Шевченку. Як повідомляли російські газети, над 20-тисячним натовпом майоріли український січовий прапор, запорізькі бунчуки, на грудях багатьох присутніх були жовто-сині кокарди. Того дня «Речь», зокрема повідомляла: «Над натовпом перед Казанським собором майоріли величезні прапори жовто-блакитного забарвлення колишньої Запорозької Січі й Гетьманщини».

Інша петроградська газета «Русская воля» писала: «У всіх жовто-блакитні стяжки. Написи на жовто-блакитному полі – «Хай живе вільна Україна!», на червоному – «Хай живе демократична федеративна республіка Росія!» Подібні маніфестації українців з приводу вшанування Шевченка тоді відбувалися в багатьох містах Росії. На жовто-блакитному прапорі маніфестації у Томську був напис: «Республіка, автономія, Україна». На маніфестації українських військових частин у Царському Селі солдати йшли з червоними та жовто-блакитними прапорами.

Російська газета «Речь» називає жовто-блакитний прапор козацьким, тим, який колись мала Запорозька Січ. І газета не помиляється, бо цей прапор дійсно був козацьким і його шлях почався із глибокої давнини. Михайло Грушевський у 9 томі Історії України-Руси описав битву козаків в 1651 році під цим прапор біля Гомелю: «О восьмій годині рано, при зміні варти, побачили спершу корогву червону з білим хрестом і білою обвідкою; потім показалася друга, червона корогва, а коло неї три білі, й дві чорні і дві жовто-облочисті; під ними 8 тисяч козаків, кінних і піших, вибраного війська». Саме під жовто-блакитним прапором відомий російський та український художник Ілля Репін зобразив на картині запорожців, що пишуть листа турецькому султану.

Щодо історичної правдивості події, що зобразив Репін, є цитата приведена А. Сокульським у статті «Морські походи запорожців»: «Крім відомих істориків та мистецтвознавців, картину ретельно «облизав» (вираз Рєпіна) видатний російський філолог, знавець давніх пам’яток культури України Федір Євгенович Корш (1843-1915). Він подав на ім’я царя своє «всеподданнейшее заключение»: «Ваше Величество…, знамена казацкие, изображенные художником Репиным на его картине, не содержат по своему цветовому набору никаких иностранных веяний, а отражают в себе извечную преемственность цветов золотых и небесных, постоянно присущих для всех знаков отличий в Южной Руси (Малороссии) еще во Бремена Великих князей киевских, вплоть до роспуска запорожской вольницы… Сказанному имеется предостаточно письменных подтверждений в отечественных и иностранных сугубо исторических источниках, а равно – в ряде предметов материального искусства тех древних Времен“.

Підтвердженням, що козаки мали жовто-блакитне розміщення кольорів є наприклад ікона Покрова Пресвятої Богородиці та герб козацького полку.

Стародавня козацька ікона з українським прапором на рушнику

Прапор з гербом Українського полку 1775 р.

Жовто-блакитне поєднання кольорів мав герб Києва 1480 року, що знаходиться у гербовнику Конрада Грюненберга.

А вже у 1917 році в розгар Першої світової війни в Києві та інших містах Російської імперії, зокрема і у Петербурзі, швидко поширилась традиція використання українцями-військовиками жовто-блакитних прапорів. Так, перший ешелон козаків-українців у кількості 1198 чоловік вирушив на німецький фронт із Києва 14 травня 1917 року, як зазначалось у «Віснику Українського військового комітету», «під національним жовто-блакитним прапором». Під ним козацтво вишикувалось через три дні перед штабом Верховного Головнокомандуючого генерала Брусилова в Кам’янець-Подільському. Росіянин Брусилов, узявши до рук жовто-блакитний прапор, звернувся до солдатів-українців з такими словами: «Под этим прапором я вижу достойное казацкое войско украинцев, которое, надеюсь, поможет мне в трудный час борьбы за благо всего народа. Слава украинскому казацкому войску!»
1 липня 1917 року на ділянці фронту Конюхи – Потутори в Галичині перейшов у наступ під жовто-блакитними прапорами 6-й українізований корпус російської армії, який зайняв три лінії німецько-австрійських окопів. У цьому виявилась трагедія українського народу: під жовто-блакитними прапорами українці воювали між собою на користь Росії та її ворогів. Але і брататися в часи Першої світової війни через колючий дріт серед перших почали українці , що воювали під жовто-блакитними прапорами.

Та й сама Українська національна революція розпочалася під жовто-блакитним прапором, свідчення чого можна знайти у книзі «При джерелах боротьби» Миколи Ковалевського – українського політичного діяча, члена Української Центральної Ради: «Я не можу забути одного епізоду під час першої української демонстрації в Києві 1 квітня 1917 р. Стрункими лавами йшли тоді київські українці під жовто-блакитними прапорами». «Група українських демонстрантів несла великий жовто-блакитний прапор. За ним ішла група української молоді, яка несла кільканадцять жовто-блакитних прапорів, а за нею ішли тисячі киян, міщан та інтелігенції, військових і цивільних з жовто-блакитними відзнаками. Спеціяльну групу творили кількасот селян із прикиївських сіл, які теж несли жовто-блакитні прапори…». Про цю демонстрацію пише і проф. Яків Зозуля, член Української Центральної Ради, у своїй книзі «Велика Українська Революція»: «українська маніфестація в Києві. 100.000 учасників з 320 жовто-блакитними прапорами».

Колишній глава Генерального секретаріату Володимир Винниченко згодом писав: «Ми рішуче нічого не міняли в суті тої державності, що була за часів Тимчасового уряду. Ми тільки міняли національну форму її – замість біло-синьо-червоного прапора ми вішали жовто-блакитний». Під жовто-блакитним творилось та воювало українське військо. Видатний поет Олександр Олесь 1917 року вітав українське військо, яке відроджувалось в той час, такими словами:

Українське військо, мов з могили встало,
Загриміло в бубни, в сурмоньки заграло,
Розгорнуло прапор сонячно-блакитний,
Прапор України! Рідний, заповітний!

Під жовто-блакитним прапором воювали багато військових підрозділів. Зокрема Перший Запорозький им. Костя Гордієнка полк кіннотних гайдамаків у 1917 р. використовував жовто-синій прапор з чорним тризубом за звороті (про це, принаймні, свідчив В.Петрів), Кіннотний полк 4-ї Київської дивізії мав жовто-синій прапор з чорними тризубами (по обох боках) на жовтому тлі, Полк імені Кармалюка прийняв собі жовто-синій прапор з тризубом на одному боці й зображенням Матері Божої та Архистратига Михаїла з іншого» і т.д.

Подібні ж процеси національного піднесення відбувались і на Чорноморському флоті, де більшість моряків була з України. Так «українізований» есмінець «Завидний» першим на Чорноморському флоті у липні 1917 р. не тільки підняв жовто-блакитний стяг український прапор, але й вийшов під національним українським прапором у морський дозор.. 25 (12) жовтня 1917-го Центрофлот підтримав ініціативу Чорноморського Українського військового комітету про підняття на один день українських національних прапорів на всіх кораблях, судах, у портах і фортецях флоту. О 8-й годині цього дня під звуки корабельних ринд та оркестрів на корабельні щогли та портові флагштоки було урочисто піднято жовто-сині стяги та на кораблях набрані прапорами стеньгові сигнали “Хай живе вільна Україна”.

А 29 грудня 1917 року на своєму засіданні вперше(!) вже на законодавчому рівні Мала рада УНР затвердила запропонований Д.Антоновичем проект українського морського прапора, виробленого Українською Морською радою: матерія складалася з двох смуг – жовтої (вгорі) та синьої (внизу); на синій розташовано золотий знак князя Володимира – тризуб з хрестом угорі. Отже саме 29 грудня 1917 р. Мала Рада УНР затвердила проект українського морського прапору, як жовто-блакитного, а потім у березні 1918 р.(за місяць до своєї ліквідації внаслідок гетьманського перевороту) Центральна Рада затвердила жовто-блакитний прапор символом УНР. Блакитно-жовтим український прапор вже став при гетьману Скоропадському і таким залишався при Директорії. Але українці в більшості своїй продовжували українську революцію під жовто-блакитним й надалі. Очевидно жовто-блакитне розташування кольорів в українців закладено генетично, починаючи ще з давніх часів.

22 січня 1918 року ми святкуватимемо 100-річчя IV-го Універсалу Центральної Ради, яким була проголошена незалежна Українська Народна Республіка. А 22 серпня 2017 року ми відзначили 25-річницю урочистої передачі повноважень від УНР до сучасної України. Тому для України, як правонаступниці УНР вже настав час перебрати ЖОВТО-БЛАКИТНИЙ державний прапор, як продовження тяглості державницьких традицій Української нації.

Георгій Лук’янчук

P.S. на світлинах:
6608 – виступ лідера політичної партії “Патріот” Миколи Голомши (справа-наліво): народний депутат України Сергій Мельничук, лідер політичної партії “Патріот” Микола Голомша(за трибуною), представник громадської організації “Сонце України” Леонід Коваленко, голова громадського об’єднання “Жовто-блакитний прапор” Георгій Лук’янчук;
6620 – виступ народного депутата України Сергія Мельничука(справа-наліво): лідер політичної партії “Патріот” Микола Голомша, народний депутат України Сергій Мельничук(за трибуною), представник громадської організації “Сонце України” Леонід Коваленко, голова громадського об’єднання “Жовто-блакитний прапор” Георгій Лук’янчук;
Додатки та посилання:

Урочисте проголошення Акту Злуки УНР і ЗУНР на Софійській площі в Києві. 22 січня 1919 р.

Єднання синьо-жовтих і жовто-блакитних прапорів. Історична Злука УНР і ЗУНР 22 січня у Києві 22 січня 1919 р.

Український стяг зі старої листівки. Музейний експонат. Початок 20 ст

Головний Отаман; голова Директорії УНР (13 лютого 1919 року — 10 листопада 1920 року) – Симон Петлюра.

Прапори в музеї Петлюри в Парижі, 1940 р.

Марка часів УНР номіналом 2 грн., початок 1921 р.
(1919 року адміністрація Директорії замовила у віденській друкарні військово-географічного інституту серію з 14 марок із номіналами від 1 до 200 гривень.)


Українська Центральна Рада документи і матеріали у 2-х томах 10 грудня 1917 року – 29 квітня 1918 року 2 том Київ Наукова думка 1997 р. У другому томі збірника подаються протоколи засідань VIII та IX сесій Української Центральної ради та Малої ради, протоколи Генерального секретаріату. Затверджена до друку вченою радою Інституту історії України НАН України.
Згідно протоколів надрукованих у цьому двотомнику 29 грудня 1917 року було затверджено законодавчий акт «Тимчасовий законороект про флот Української Народної Республіки» згідно якого військово-морським прапором був жовто-блакитний.
Протоколи засідань Генерального Секретаріату 29 – 30 грудня 1917 року. 29 грудня 1917 року 7 питання було наступне:
«Слухали і ухвалили доложений генеральним секретарем Антоновичем проект тимчасового закону про флот Української Народної Республіки.
Постановили: внести проект тимчасового закону про флот Української Народної Республіки на розгляд Української Центральної Ради».
У законодавчому акті від 29 грудня 1917 року із яким можна ознайомитися у другому томі двотомника на сторінках 78-79 під другим пунктом написано: «Прапором Української військової флоти є полотнище в двох жовтому і блакітному кольорах. В кряжі блакітного кольору історичний золотий трезубець часів Українсько-Руської держави Х віку». Далі у третьому пункті зазначено: «Прапором Української торговельної флоти є полотнище в двох, жовтому і блакітному, кольорах».
Копія цього законодавчого акту представлена і в державному архіві у фонді ЦДАВО України ф. 1063, оп. 3, спр. 1, арк. 143.
Підтвердженням того, що розглядався і був затверджений законодавчий акт саме як жовто-блакитний прапор є згадка учасника тогочасних подій Дмитра Дорошенка в Історії України 1917–1923 рр. Про це він пише наступне: “18 січня 1918 р. Мала Рада затвердила предложений Д.Антоновичем проект українського морського прапору, вироблений Українською Морською Радою. Прапор виглядав так: матерія складалася з двох смуг, вгорі жовта, внизу синя; на синій золотий знак кн.. Володимира – Тризуб з хрестом угорі (ст. 384, Д.Дорошенко, видання 1932 року “Історія України 1917 – 1923 рр. Том І. Доба Центральної Ради”).

Сучасні українські історики на зорі незалежності України в 90-х роках одностайно зголошувалися на тому, що Українська Народна Республіка в 1917 – першій половині 1918 рр. до гетьманату Скоропадського виборювала незалежність саме під жовто-блакитним прапором, який був затверджений на законодавчому рівні. Зокрема із цією інформацією можна ознайомитися в наукових працях: Гломозда К., Павловський О. «Українська національна символіка: походження, традиції, доля» – Київ, 1989, Сергійчук В.І. «Доля української національної символіки», – Київ, 1990, Сергійчук В.І. «Національна символіка України», – Київ, 1992; статтях: Гломозда К., Яневський Д. «Українська національно-державна символіка особливості історичної традиції» // Філософська і соціологічна думка. – 1990. – № 1-3, Гломозда К., Яневський Д. Історичні герби: відзнаки та прапорові барви України // Історичний український журнал. – 1990 – №4-5, Климкевич Р.О. Найвищі відзнаки Західно-Української Народної Республіки // Український історик. – 1968. – № 1/4, Сергійчук В. Жовто-блакитний прапор // Наука і суспільство. – 1990. – №9, Сергійчук В. Давайте не шукати зловісних кольорів // Молодь України. – 5 квітня 1990 р., Ткаченко В. Українська національна символіка у пошуках форми та змісту // Молодь України. – 2 та 3 серп¬ня 1989 р., стаття Якимович Б. «До питання про українську національну символіку» в брошурі «Національна символіка» журналу Пам’ятки України та інші. Національній символіці України і зокрема жовто-блакитному прапору присвячені «Клейноди України (з Історії державної і національної символік)» видані редакцією журналу «Філософська і соціологічна думка» (в основі видання – ґрунтовна стаття кандидатів історичних наук), «Українські війьскові прапори й корогви. Історичний нарис» Микола Битинський та неоціненна праця історична розвідка відомого дослідника української символіки Тадея Скотинського «Український герб і прапор» видана 1935 року у Львові та інші.
Із вище перерахованих праць можна привести ще ряд даних, які є підтвердженням тому, що Українська революція творилася саме під жовто-блакитним прапором та саме під цим прапором розгорталися революційні події в 1917 – 1921 рр.

СХЕМА ДЕРЖАВНОЇ ЗРАДИ

  • Вересень 29, 2017

Злодії і шахраї у влади є смертельною загрозою національній безпеці будь якої країни. Бо вся їх влада в кінцевому результаті стає неприкритою державною зрадою.
Ось приклад: Міністерство юстиції України нещодавно підписало контракт з міжнародною юридичною фірмою Winston&Strawn LLP (Франція) про надання юридичних послуг на суму 875 тис. доларів США чи 22,26 млн. гривень. З якого такого приводу? А мають захищати Україну на суді з… Татарстаном. Егеж, тим самим, частиною Росії.
Чи бачите, колись там було створено підприємство нафтопереробне “Укртатнафта”. А в 2008 році, коли уряд очолювала пані Тимошенко, було “рейдерським чином” захоплено це підприємство українською групою Приват. Нафтогаз України при участі заступника керівника Ігоря Діденко сприяв групі Приват в захопленні цього підприємства в Кременчуці. Українські суди підтвердили що захоплення було законним, тому Росія скаржиться з того часу на порушення українською стороною узгодження про інвестиції та їх захист.
Але зараз Татарстан подає скаргу до суду на Україну. Розглядатимуть у березні 2018 року, а попередній суд українська сторона програла в 2014, а апеляцію в 2016 році, на суму $112 млн. плюс відсотки Інтереси України представляла та сама Winston&Strawn LLP.
А ось в що мають обійтись послуги цієї фірми. Сума контракту $713 тис, 2378 годин виконавця, $152 тис. на 236 годин послуг третіх осіб, $7 тис. на послуги перекладу, $3 тис. на подорожі адвокатів. Погодинна ставка партнера Winston&Strawn LLP Марії Костицької $650, адвоката Поля Люілье $350, адвоката Олени Волчиньської $170, адвоката Стефана Олівье $170, третьої особи професора Малкольма Шау $800, професора Уільяма Батлера та професора Оксани Олійник $600 – все це за годину роботи.
Перед нами класична злодійська та шахрайська схема.
Створено спільне підприємство з Росією, країною ворогом, де бандитизм із корупцією є державною політикою. Щоб спільно красти гроші в пересічних українських громадян грабіжними цінами на нафтопродукти, починаючи бензином потім один злодій відбирає акції та підприємство в другого – а це все у змові злодіїв. Щоб потім спільно відмивати гроші, котрі зароблені кримінальним шляхом. У першу чергу це здійснюється через безліч судових процесів, астрономічні оплати послуг різних там юридичним, як оця Winston&Strawn LLP. На ці дикі оплати йдуть також останні гроші бідних українців, котрі вони вимушені платити по грабіжним тарифам саме необхідне для життя. За це одне шахраї та злодії у влади гідні найсуворішої кари.
Але і це ще не головне. Торгівля з ОРДЛО, тобто із російським агресором, є один з важких державних злочинів банди Порошенка. Вказана вище схема є взірцем цього злочинного бізнесу на крові Українців.
Всі вони повинні відповісти перед законом за кожен свій злочин, серед котрих перший: державна зрада.

Якуб Новиків-Кшемінський
Юрій Пономаренко

Скелет Шафи Ігоря Коломойского

  • Вересень 28, 2017

В період боротьби за владу постмайданівських лідерів , ми стаємо свідками  дуже важливих подій, які не мали повторень в історії людства . Ми стали свідками боротьби за вплив і контроль кримінальних фінансових потоків та корупційних схем на нашій території представниками різних окультних конфесій в особах Ігоря Коломойського та Петра Порошенка,кожен із яких керується з різних зовнішніх джерел.

 

Багато людей знають, що в Дніпрі Коломойський був і є почесним членом спільноти любавічських хасидів на чолі із рабіном Шмуелем Каменецьким. Знати знають, а про самих любавічських хасидів інформацію мають геть не повну. А повна інформація лунає так: вони, хасиди, є не стільки релігійною, скільки окультною спільнотою. Спільнота в пріоритеті якої не існує розмежувань по національним ознакам , а є розмежування по кастам навколо культу, поклоніння окультним істотам, до яких проводять ритуали, в тому числі жертвоприношення, ритуальні оргії, для подальшого впливу на сторонніх людей для досягнення своєї мети, за рахунок позитивного для тої чи іншої секти впливу на збіг обставин. Хто володіє обставинами – той володіє світом і його фінансовим ресурсом.

Так ось із-за цього панування виник конфлікт між двома впливовими особами, але беручи до уваги, що одна із сторін конфлікту яка керується із кремля і особисто залежна фінансово від одного й того самого культу і до якого належить і друга сторона , яка має фінансову незалежність від цього самого культу та є не на 100% керована ,виникла конкуренція, в процесі якої більш залежна сторона позбувається конкурента ,в особі Ігоря Коломойського, який має незалежне право голосу та право не виконувати прямі вказівки кремля, був засуджений до ритуальної страти через обряд «пульса де нура»,про що його було повідомлено офіційно через інтернет ресур «https://www.youtube.com/watch?v=HN9R2qDghsU&feature=youtu.be»,

Отже ми стали свідками жорстокого поводження по відношенню до члена секти , який незалежно від вислуг для цього культу став його безпосередню жертвою.

Вони складають собою лише 2% від усіх євреїв на світі. Чому ж тоді вони на кожному кроці оголошують себе єдиними представниками євреїв в кожній країні світу? А в Росії любавічский рабін Берл Лазар є не більш, не менш, як офіційний головний рабін цієї країни. Лише через фантастичні гроші, котрими вони розпоряджуються? Це лише наслідок.

Причина полягає на тому, що гігантські  гроші хасидів, їх панування в великому бізнесі, як наприклад діамантовий, мають окультне джерело. Ми вже писали про те, що стати “олігархом”, не будучи окультистом, не належачи до окультних спільнот, є неможливим. То саме стосується хасидів, як нікого.

Про окультизм хасидів говорять і пишуть дуже мало. На чому ж він полягає? На окультних ритуалах та обрядах. Один з таких обрядів є Пульса Денура.

В перекладі з арамейської мови це “удар біча” чи у вільному перекладі “удар блискавки”. Це обряд смерті. Кожен, чиє ім’я пролунало в формулі цього обряду, загинув чи вмер. Приклади: Аріель Шарон, Іцхак Рабін, колишні прем’єри Ізраїля. Шарон потрапив в таку халепу за віддання Гази палестинським арабам, отримав інсульт, вісім років був “овочем”, вмер не приходячи до тями. Рабін – за мирний процесс з палестинцями, його було застрілено в присутності тисяч людей на площі Царів Ізраїля в Тель Авіві.

Цей обряд смерті проходить на цвинтарі в ізраїльському місті Цфат, в галілейських горах на кордоні з Ліваном. Це важливий момент – власне на цвинтарі. Бо присутність мерців є в цьому обряді обов’язковою. Мерці служать так званими терафімами, джерелом мертвої ДНК, спіннерне поле котрої за допомогою окультної формули прямують на живий об’єкт з метою перетворити його живу ДНК на мертву. Адже окультні обряди це не лише окультні формули. Вони мають під собою фізичну основу, це одне з правил окультизму. А члени таких спільнот мають відмінні знання фізики, хімії, біології, це частина їх таємних знань, серед котрих не лише антибогослов’я – окультизм це сатанізм перш за все.

Навесні 2014 року такий обряд смерті було здійснено проти Ігоря Коломойського.

Не випадково про це повідомляли власне через соціальні мережі масового користування, а підконтрольні Турчинову і Порошенку медіа про це мовчали. На відео сепаратистів голос за кадром говорить, що Коломойського вирішили стратити “небайдужі юдеї за криваві злочини”.

 

https://youtu.be/HN9R2qDghsU

 

https://www.youtube.com/watch?v=0sOw8vWUZJQ&feature=youtu.be

 

Це звичайна москальська брехня.

Насправді справа виглядає так. Як кожна глобальна окультна організація, рух ХАБАД любавічских хасидів має своїх людей по обидві сторони будь якої війни. У випадку російсько-української війни в таборі російського агресора є любавічский рабін Берл Лазар, так званий “головний рабін Росії”. Він є дуже близьким до Путіна, разом роблять бізнеси на нелегальних діамантах, органах для трансплантації, зброї, наркотиках, “живому товарі”. Також Лазар здійснює політичну підтримку Путіна на Заході, користаючись з могутніх зв’язків руху ХАБАД.

Умовно мовлячи, на українському боці ХАБАД представляє в Дніпрі рабін Шмуель Кам’янецький, впливова особа, котра розпоряджається мільярдами доларів і має величезну вагу серед українського політичного бомонду. Власне з ним має постійний контакт Ігор Коломойський, котрий зробив дуже багато на початку війни для захисту Дніпра та усієї південно-східної України – переслідуючи також власні олігархічні цілі. Як би це не було, викликав цим страшний гнів Путіна. До цього, Коломойський завжди був конкурентом олігарха Порошенка, давнього агента Москви.

Добре відомо, що Путін є не лише військовим злочинцем та терористом номер один на світі. Він насамперед є окультистом, про це ми писали в попередніх статтях. Тому він віддав наказ рабіну Берлу Лазару вжити обряд Пульса Денура проти Коломойського. Путін знається на цьому, чому свідченням запекла війна Путіна за окультні книги любавічского рабіна Менахема Менделя Шнеєрсона, на котрі претендують хасиди з Нью Йорка. Метою обряду було знищення Коломойського. Це відповідало також інтересам агента Кремля – і окультиста – Порошенка.

Обряд Пульса Денура є страшний. Ось його формула, котру читають на цвинтарі в Цфаті десять рабінів окультистів.

“Янголи знищення хай його вразять. Він проклинається, куди б він не пішов. Душа залишить його тіло, а воно не проживе навіть місяця. Темрявою буде його дорога, а янгол господа буде його переслідувати. Катастрофа спіткає його, а всі відомі прокляття Тори спадуть на його голову. Я вам передаю, вам, янголи гніву та справедливості, його (ім’я, ім’я матері та прізвище), що б ви могли його знищити. Вбийте його (ім’я), проклятий він буде. Нехай він буде засуджений на муки, засуджений на муки, буде засуджений на муки!”.

Кожен окультний обряд має дві площини: езотеричну та фізичну. На езотеричному рівні відбувається звернення до сил пекла про допомогу (ангели у формулі це занепалі ангели, а “господь” це сатана). На фізичному рівні йде трансляція властивостей мертвої ДНК терафімів на живий об’єкт через спіннерні поля. Сили пекла вказують вектор, напрямок дії спіннерного поля. Як бачимо, світ духовний знаходиться не так далеко від світу фізичного. Ось варіанти наслідків цього.

  1. Раптове погіршення здоров’я, смерть.
  2. Фінансові невдачі, крах кар’єри, життєві проблеми.
  3. Проблеми у всіх сферах діяльності.

Як бачимо, це все сталося з Коломойським лише частково, вже не місяць пройшов, аж три роки, а він живе собі, ще й по Женевах їздить.

Цьому також є своє пояснення.

 

 

В окультних колах вважається що обряд Пульса Денура діє лише тоді, коли його об’єкт насправді є винним в важких злочинах проти євреїв. Його не можна вживати для особистої помсти, а якщо хтось надуживає їм, переслідуючи власні мети, обряд цей влучить в тих, хто його здійснив.

Так сталося в випадку Коломойського. На сьогодні нещастя та невдачі переслідують Путіна і Порошенка, стан їх здоров’я є кепський. Путін страждає онкологічним захворюванням, Порошенко важкою формою діабету та хронічним алкоголізмом. В обох поведінка справжніх божевільних, що також є наслідком обряду Пульса Денура, котрий влучив в них самих. Головний рабін Росії Берл Лазар має великі проблеми із своїми кримінальними бізнесами та стосунками з центральною резиденцією ХАБАД в Нью Йорці, бо занадто палко закликає євреїв “молитися за Путіна”, коли наприклад в Сирії вже не так далеко є до простих бойових дій між російською та ізраїльською арміями. Стан здоров’я рабіна Лазара також є поганим згідно інсайдерської інформації.

Зрештою справи йдуть досить  недобре і в Коломойського, як і у рабіна Шмуеля Кам’янецького. Треба сказати, що обряд Пульса Денура вживається євреями лише проти євреїв. Цей обряд, як було сказано, здійснюється на цвинтарі в ізраїльському місті Цфат. Однак не можна сказати, що напрямком та метою цього небезпечного окультного обряду є лише людина, проти котрої він спрямований.

Є свого роду “ланцюжок”, котрий починається на цвинтарі в Цфаті і тягнеться по всьому світу, всюди де є хоч би одна синагога. Річ у тому, що спіннерні поля не знають відстані ані кордонів. Площина цього обряду досягає кожного місця, де є синагога, згідно поняття “сприймаючий зіккурат”. Слово “зіккурат” вавілонського походження, значить культове спорудження, де здійснюється окультний обряд. Головним або транслюючим зіккуратом в випадку Пульса Денура є цвинтар у Цфаті. Сприйманими зіккуратами є будь яка синагога, бо власне вона є місцем скопичення євреїв, маючих генетичний код ДНК, як в єврейських мерців у Цфаті. Таким чином, кожен єврей, відвідуючий синагогу, може стати в більшості випадків жертвою обряду смерті. Важливо також зауважити, що головним чинником передачі впливів цього обряду є кожен рабін в синагозі, котрий є пов’язаний з виконавцями Пульса Денура окультною клятвою, котра і викликає вказаний вище резонанс.

Жертвою може стати також людина не єврейського походження. Спіннерне поле того, хто виявляється під окультним впливом, може входити в фізичний резонанс із полем іншої особи будь якого походження. Тоді ДНК цієї іншої особи сприймає генетичну польову інформацію, котру несе мертва ДНК терафімів, мерців на цфатському цвинтарі. Треба нагадати, що біологічна наука вже давно користається з терміну “польова ДНК”, маючи на увазі спіннерне поле, джерелом котрого є як жива, так мертва ДНК.

Таким чином, на прикладі Ігоря Коломойського ми бачимо факти вживання окультних обрядів як засобів політичного кіллерства. В відміну від кіллерства звичайного, такий вид ліквідації політичних противників є дуже небезпечним не лише для об’єктів окультних нападів, але також для інших людей, не маючих до них та їх дій жодного стосунку.

По перше, це стосується всіх відвідувачів синагог. Як вже було сказано, вектор трансляції властивостей мертвої ДНК терафімів в часі обряду Пульса Денура, як і після його здійснення, проходить через всі синагоги, а рабіни є провідниками спіннерного поля з джерелом на цвинтарі Цфата. До речі, в Україні є вузли прийняття та передачі цих властивостей. Це місто Шаргород Вінницької області, в якому знаходиться Гітлерівська ставка,яка досі не відкрита, бункер із сюрпризами та безпекою,як і само м. Вінниця, де мешкають чимало окультистів юдеїв. Не випадково це місто є гніздом Рошену, а сам Порошенко не лише “баригою”, але ще й не будь яким окультистом.

Ще одним вузлом передачі властивостей мертвої ДНК є місто Умань. Там знаходиться один зі значних світових зіккуратів, склеп хасидського Цадіка рабіна Нахмана з Брацлава. Власне зараз там відбувається страшний шабаш тисяч хасидів зі всього світу, котрі з’їжджаються туди на святкування юдейського нового року Рош га Шана. Велика кількість хасидів з усього світу не лише громить місто, знущається над мешканцями, не дає спати по ночах, влаштовуючи оргії з повіями, вживанням алкоголю та наркотики, котрі привозять до Умані хасидські наркодилери. Якщо цілий рік на могилі Цадіка здійснюються окультні ритуали, в часі Рош га Шана це все осягає апогею. Тому під впливом обрядів смерті знаходиться невинне населення міста згідно механізму, який ми вже описали.

Таким самим вузлом Пульса Денура є також місто Дніпро. Але розповсюдження впливу цього страшного обряду на всю Україну є також трагічною реальністю, однією з головних причин нинішніх та колишніх бід країни.

Треба зробити все, що б ці біди не стали майбутніми.

 

 

Як ми писали раніше обряд «Пульса де нура» є шкідливим в період своєї дії для всіх прихожан синагог,як і простих людей єврейського походження, які ні в чому не винні, а просто сповідують свою віру, та особливо для «страченого».

Виникає запитання : а чи можливий інший обряд для знешкодження цього прокляття?

Ми можемо відповісти: так існує, це питання мабуть цікавить і самого Ігоря Валерійовича, який все ж таки виявився не до кінця відданий Іудаїзму, а керувався здоровим глуздом, і все ж таки не є на стільки жахливою людиною як його «браття по культу», це його і врятувало, але частково.

Щоб зупинити ритуал «пульса де нура» у православних джерелах існують методи зупинення будь-якого окультного прокляття, але не забуваємо головне – це  зречення культу «сатани», прийняття для початку хрещення та прийняття істинного Бога «Саваофа», як єдиного Бога, та зречення культу Мамону (культу золота та збагачення), потім, якщо Ігор Валерійович має скористатися обрядами Екзорцизму.

Отже в недалекому майбутньому ми станемо все ж таки свідками подій, ваги і яка сторона їх переважить:

Сторона правди і зречення культу Мамона або все ж таки відданість культу сатани.

Що переважить? Добро чи зло? Життя чи смерть?

 

 

Якуб Новиків-Кшемінський

Юрій Пономаренко

 

Час виправляти історичні помилки настав.

  • Вересень 27, 2017

В час, коли Україна потерпає від всіляких бід, що на неї нахлинули, одним із нагальних питань, що потрібно терміново вирішити, є повернення до правильної державної символіки. Це є припинення розвитку держави під перевернутим прапором та повернення її саме до першого жовто-блакитного знамена, яке було затверджено у перших законодавчих актах забудовниками Української Народної Республіки.
Нині цьому питанню приділяється все більше уваги, українське суспільство пробуджується і повертається до своєї правдивої історії. Питанням щодо виправлення історичної помилки повернення України до правильної символіки ще у 2016 році переймалося інтелектуальною елітою разом із МБФ и ВВДЦ «АРРАТА» на круглому столу в Центрі Національного Відродження ім. Степана Бандери. Саме тоді представники української інтелігенції обговорили і затвердили правильну державну символіку, як магічний інструмент управління реальність правової держави Україна. За підсумками круглого столі його учасники підготували листа для інформування широкого загалу українців, де вони одноголосно визнали і прийняли геральдичну формулу, у якій відображено жовто-блакитний стяг з Трисуттям на білому колі у Сонці.

Такого ж листа за підписами представників круглого столу було направлено народному депутату України Оксані Білозір. В листі інтелектуальна еліта просила посприяти народного депутата винести на парламентське обговорення цього надзвичайно важливого питання для його успішного затвердження.
Пройшов майже рік, а «лід, як кажуть, з місця так і не зрушив», відповіді інтелігенція не отримала. Тоді один із представників того заходу Президент МБФ и ВВДЦ «АРРАТА» (Миролюба) Галина Ковганич сама потрапила в кулуари Верховної Ради України, щоб із трибуни прес-центру донести це питання до народних депутатів та журналістів. Вона розповіла про це важливе питання і зачитала листа, підготовленого народному депутату Оксані Білозір.
Друкуємо для читачів нашого видання цей цікавий лист. Якщо поверненням України до правильної символіки не хочуть цікавитися народні обранці, то з часом українці самі вирішать під яким прапором їм творити нову Україну і відповідно приймуть державні символи.

Леонід Коваленко,
політолог