«Китаївська фортеця». Історична розвідка урочище Китаєво міста Києва.

  • Жовтень 6, 2017

7 жовтня 2017 року в Голосіївському районі міста Києва відбудеться історико-мистецьки, культурно-просвітницький фестиваль «Китаївська фортеця»  на землях Китаєво вздовж вулиці Ягідна 1-26. Фестиваль присвячено проблемі захисту, збереження та розвитку об’єктів культурної та природньої спадщини Китаївського урочища, а його головною метою є привернення уваги до унікальної культурної спадщини на південній околиці Києва та її збереження через формування і розвиток вільного суспільства. Сьогодні Китаївський комплекс не має спеціального охоронного статусу, існує загроза руйнування і знищення його об’єктів.

Організатори фестивалю планують донести до широкого загалу українського суспільства унікальність та культурну цінність природно-культурного комплексу «Китаєво» і заохотити українців, а насамперед молодь, брати активну участь у збереженні і охороні культурної спадщини рідної землі.

(коротка історична довідка Китаївського урочища від археолога О.Серова)

Перше поселення виникло на лівому березі Китаївського струмка, який  впадає в Галерну (Чернечу) затоку Дніпра, ще в добу трипільської культури. В зарубинецький час на північному пагорбі  виникає городище. В кінці  VIIІ – -IX ст. вздовж лівого берега струмка засновується велике ранньослов’янське селище. Не пізніше середини Х ст. на місці зарубинецького городища будується складне за планом городище-сховище, а у долині утворюється значний посад. На південь від городища, на його другому пагорбі, влаштовується курганний цвинтар. До  нього в Х ст. в ложі яру була пробита грунтова дорога.

В науковій літературі Китаївський комплекс пов’язують з літописним містом Пересічень, який згадується в літописних джерелах під 940, 1154 і 1161 роках. Останній раз назва Поресічень наводиться у Новгороднському літопису в Списку київських міст 1390 р. Місто пережило монгольську навалу, але загинуло під час нападу кримського хана Манглі-Гирея у 1482 р.

В період визвольної війни під приводом Б.Хмельницького городище використовувалось в боях 1651 р. проти військ литовського гетьмана Я.Радзивілла.

З початку XVIII  ст., Китаєве – власність Печерської лаври, яка влаштовує на давньому поселенні під стінами городища монастирський скит – Китаївську пустинь. Як вона набула права власності на цю територію достеменно не відомо. За військового губернатора П.О.Голіцина . 1716 р.

було споруджено дерев’яну церкву на честь прп. Сергія Радонезького. На її місці у 1763-1767 рр. за проектом лаврського архітектора С. Ковніра збудовано кам’яну Троїцьку церкву. У 1853 році її перебудовують на п’ятикупольну.

Будівництво печер на городищі пов’язують з печерним іночеством св. Досифея (кін. 30-х – сер.50 рр. XVIII ст.). У 1910-1912 рр. в печері збудовується трапезна, а поруч з нею на валах ставиться дерев’яна каплиця.

У 40-х рр.. ХІХ ст..в Китаївській перебував  іноком був відомий юродивий христа ради прп.Феофіл, який передбачив поразку Російської імперії у Кримській війні.

В другій половині ХІХ ст.. Китаївська пустинь стає центром підготовки уніатських священників. Болгарський уніатський архієпископ Й.Сокольський заснував біля монастиря Болгарський хутір.

Монастир закритий 1930 р., а територія і споруди передані Всесоюзному НДІ плодового і ягідного господарства.

На початку 30-х років ХХ ст.. під керівництвом В. Симеренка на давньому посаді закладано ділянку для акліматизації рослин. З 1954 р. установу перейменовують на Український НДІ садівницва. Після війни на території монастиря розташовувались Республіканський учбово-виробничий комбінат бджільництва і Український науково-дослідний інститут захисту рослин.

Монастир відновлений в 1992 р., печери упорядковані в 1993-1994 рр.

З 1996 р. –  це окремий  Свято-Троїцький монастир.

Вперше городище згадує на початку  XIХ ст. військовий інженер М.Новгородцев, але науковцям воно стало відомо під час ІІІ Археологічного з’їзду в Києві 1874 р.

У 1878-1912 рр. кургани досліджували Д.Я.Самоквасов, В.В.Хвойка, В.П.Науменко, О.Д.Ертель (ХІХ ст..), А.І.Кубишев, І.І.Мовчан (ХХ ст.). Городище у 40-і роки ХХ ст. обстежувалось Н.В.Лінкою. Печери відомі з 1857 р. У зв’язку з будівництвом біля печери каплиці  її ретельно вивчав О.Д.Ертель у 1910-1912 рр.

Поселення  розкопками не досліджене, окрім розвідкових шурфів В.М.Даниленко, І.І.Мовчана (ХХ ст.) та експедиції КГПІ. Перший схематичний план комплексу складено членами Київського військово-історичного товариства Г.Стеллецьким та Л.Добровольським у 1913 році.

У кінці ХХ ст. великий вклад для збереження Троїцької церкви та її реконструкцію ілітописного міста Пересічень вніс Голова громадської інспекції Київської міської організації Українського товариства пам’яток історії та культури Віталій Коваленко. Він постійно у тогочасних засобах масової інформації вів переписку із чиновниками щодо збереження, захисту та відродження Китаївської пустині та охорони літописного міста Пересічень.

У 2012, 2017 рр. Інститутом археології НАН України вставлені межі посаду – 40 га, що дозволяє включити давне місто до десятку найбільших міст Київської Русі.

 

Для бажаючих ознайомитися із більш докладною інформацією вищеперерахованих урочищ Голосіївської гори наводимо історичні довідки.

Урочище Китаєво – історична місцевість вздовж якої пролягають з одного боку вулиця Ягідна, а з іншого Червонопрапорна. Саме урочище впирається в кінцеву частину проспекту Науки та через нього безпосередньо проходить вулиця Китаївська. Китаєво знаходиться у східній частині Голосіївського лісу, оголошене археологічним заповідником та розташоване між Багриновою горою, Корчуватим, Мишоловкою і Пироговим. Його назва згідно праці М. Захарченка «Киев теперь и прежде» та історичного видання члена Археологічної громади М. Сементовського «Киев, его святыни, древности, достопамятности и сведения, необходимые для его почитателей и путешественников» походить від давньоруського «китай», тобто стіна, укріплення, фортеця (мається на увазі городище) чи вежа, що призначалася для облоги укріплених місць. М. Захарченко звертає увагу на те, що «Верствах в 6-ти від Лаври за Видубицьким монастирем, на відстані одної верстви від берега Дніпра, між двох покритих старим лісом гір, розташована пустинь, відома під назвою Китаївська. Залишки цього укріплення у вигляді городища, частково збереглися до цього часу. …Завдяки чудовому лісу і гарному купанню в Китаєві кияни давно розпочали поселятися на літо». За іншою версією урочище може походити від давньослов’янського слова «кита» – зв’язаний в пучок. Також є легенда, що відома з 2-ї пол. XVIII ст., твердить, що на території городища мав свій двір князь Андрій Боголюбський (ХІІ ст.). Легенда, очевидно, виникла завдяки підробленій у XVI ст. грамоті — єдиному документові, де вказується, що другим (нехристиянським) іменем князя було Китай, оскільки він був твердий і неприступний. Однак ніяких свідчень про наявність у тій місцевості його маєтків поки не найшлося. Так що зв’язок між прізвиськом князя й назвою місцевості сугубо номінальний.

Урочище Китаїв відомо ще з IX століття, коли в межах урочища відбувається трансформація містобудівного осередку часів освоєння слов’янськими племенами Київського Придніпров’я, з форми поселення до городища, яке увійшло до літопису як місто Пересічень. Зокрема в Літописі Руському це місто згадується кілька разів. «У той же час прийшла вість Ростиславу: Гліб Юрійович разом із безліччю половців йдуть до Переяслава. Ростислав тоді зі Святославом виступив із Києва до <міста> Пересіченя і тут обидва почали збирати дружину» (9 грудня 1154 р.). А вдруге – як місце заточення Ростиславом Мстиславовичем новгородських послів у відповідь на полон його сина Мстислава. Князь наказав «ізоймати новгородців та уметати їх в Пересіченський погреб. І в одну ніч умерло їх 14 мужів» (червень 1161 р.). Планувальна структура літописного міста Пересіченя була досліджена Л.Добровольським та М.Маркевичем у 1914 році й зображена на складеному в тому ж 1914 році ними плані. Пересічень відігравав значну роль в обороні південних підступів до Києва, входячи до системи південних укріплень, так званих форпостів Києва часів Київської Русі, становлячи собою складну фортифікаційну систему, яка віднесена до типу так званих мисових городищ з кількома ярусами. Саме планувальна структура літописного міста Пересіченя стане основою подальшої поступової еволюції архітектурно-планувальної структури урочища Китаїв. В Китаєві наявні сліди трипільської культури. Саме урочище складається з археологічного комплексу: поселення V-VI ст., городища IX-X ст. (залишками давньоруської фортеці, яку ототожнюють з літописним «городом» Пересічень), курганного могильника та печер. Існує думка, що цей археологічний комплекс, чи не єдиний у Європі. Так, для прикладу, у Німеччині, існує комплекс з двох найменувань.

Поселення прилягає до вулиці Китаївської, межує з горою Городищем. Розділяє їх Мишоловський струмок, що бере один свій початок в Голосіївського лісі, а другий в Самбурках, протікає через Китаїво та утворює на своєму шляху Китаївські ставки, далі впададаючи в Дніпро. На початку 70-х років XX-го ст. Київською експедицією Інституту археології  АН УРСР на території Поселення були проведені розкопки. Археологи дослідили, що на значній його площі потужність культурного шару сягала 60-70 см.  При розкопках на глибині до 1,2 м було виявлено залишки господарських ям X ст. з матеріалами. Так, знайшли різноманітну кераміку, фрагменти скляних браслетів, ковані залізні цвяхи, ножі, стріли, заготовки для бронзових браслетів, грузила тощо. Як показують дослідження Івана Мовчана, перше поселення на території нинішнього Китаєва виникло у низині, в закруті на лівому березі струмка. Під час розкопок тут була знайдена кераміка VIII-IX ст. З північно-східної частини півострів захистили невеликими ровом та валом, від яких донині не збереглося жодних наземних слідів. На початку XI ст. рів був засипаний; вочевидь, у цей час оборонні функції переходять до укріпленого городища, яке споруджується західніше, на узвишші. Поселення з часом трансформується на міський посад, що досяг розквіту, як і більшість руських міст у XI-XIII ст.: тоді його площа сягнула 40 га.

У 1974 році містобудівні організації Києва обрали територію Поселення під забудову багатоповерховими будинками. Про це узнали студенти Київського державного педагогічного інституту ім. М. Горького (нині університету ім. М. Драгоманова), які на чолі з доцентом Надією Кравченко обстежили східну його частину. Їх намагання увінчалися успіхом. Було зафіксовано залишки заглибленого житла ранньослов’янського часу, в заповненні якого зберігся матеріал, типовий для культури V-VI ст. Це ліпний посуд, керамічні біконічні пряслиця та інші предмети. Потім розкопали залишки ще двох жител, де біля одного з них були знайдені виразні фрагменти залізоплавильного горна. Таким чином студентами старших курсів було зібрано цінну колекцію, яку керівництво педінституту передало в Музей історії Києва для створення стенду «Урочище Китаїв Голосіївського лісу». Дотепер, вже за нашої держави, ризик втратити Поселення від міської забудови, ще триває.

Як засвідчили проведені тут у різні часи археологічні розкопки та наукові дослідження, Городище було засновано ще у скіфські часи і поновлено в X столітті. Укріплення Городища зведено на природному Дніпровському схилі, які на південних підступах до Києва виконували роль фортеці для оборони від навали ворогів. Звичайно, можна тільки уявити, що тут існували дерев’яні фортифікаційні стіни з вежами у зруб, масивними воротами на місці існуючих розривів у валах, через які дороги (узвози) вели у напрямку до осно­вної цитаделі Городища – Дитинця. Міг бути й перекидний міст через прірву у напрямку курганного моги­льника. Тепер про ті далекі минулі часи нагадують багатовікові велети-дуби, що ростуть біля валів і на Ди­тинці. Мис, на якому  стоїть Городище, є північним відрогом материкової частини придніпровських пагорбів, має овальну форму і круті схили, що створюють першокласну природну перешкоду для ворогів з півночі, сходу і заходу. З південної ж сторони мис відокремлений від материкової частини глибоким яром, через який до міста була прокладена вузька дорога. В південній частині валу добре видне місце центрального в’їзду. Із західної сторони в городище також уклинюється глибокий яр, по якому, очевидно, теж проходила під’їзна дорога (зараз це стежка, що веде до Китаївських печер). Найвища частина городища – дитинець – розташована у західній частині мису. Згори відкривається чудовий краєвид нижнього ярусу городища, що оточує дитинець півколом з півночі, сходу і півдня. І дитинець, і нижній ярус городища були укріплені валами, сліди яких збереглися дотепер. Південна під’їзна дорога, що проходить по вузькому насипу через яр, упирається в мисок, що знаходиться південніше основного мису. Цей мисок практично зі всіх сторін оточений глибокими ярами і напевно мав самостійне оборонне значення. Основний мис зі сходу і півночі омивається струмком, який також мав оборонне значення. За струмком на відкритому місці розташоване село – вочевидь, посад городища. Зараз це безпосередньо територія монастиря, де розташовані Троїцька церква, трапезна, монастирські споруди.

 

 

Назви об’єктів городища знаходимо в матеріалі Н. Маркевича «Военно-археологиче­ский план Китаевского городища и прилежащей к нему местности с могильниками и пещерами». Досліджу­ючи цей план, знаходимо забуті історичні назви, як земляних валів, так і інших об’єктів, що існували у ті далекі часи в городищі. Ці назви є наступними: кром, охабень, пересп та інші, відновлені для вживання на мові предків і встановлені відповідні цим назвам об’єкти. Згадка про городище розпочинається з дитинця. Саме на дитинці знаходилось найвище мі­сце фортеці за назвою кром (тобто плацдарм), на якому розміщалась спостережна площадка. А ще раніше, у IX ст. ця площадка використовувалась для здійснення священних ритуалів. Із цієї площадки розкрива­лася панорама на місцевість і річку Дніпро. Так, у разі наближення ворога, спостерігачі (вартові) подавали сигнал чорним димом від вогнища у напрямку інших спостережних постів, що знаходились ближче до Києва і Трипілля. З дитинця розпочинався і вхід до розгалужених у різних напрямках печер. Вони служили не тільки для використання ритуальних обрядів, а й для евакуації населення під час облоги фортеці ворогами.

Згідно плану Н. Маркевича на дитинці, у його підніжжя, існувало Північне печерне містечко, яке ділилося на верхні і нижні яруси печер. Над верхнім ярусом у 1909 році була збудована капличка. Зго­дом, під час революційних подій 1917 року її не стало, як і не стало ходів до ярусів печер, їх завалили. В 60-70-х роках минулого століття через напівзавалений цегляний вхід у верхньому ярусі можна було дібра­тися у печеру і побачити в ній підземну цегляну кімнату розміром десь 2,5×2,5 метри. Її стіни були закопчені, у стелі зяяв квадратний отвір на поверхню. У підземній кімнаті були два входи до печер: один у напрямку Дніпра, іншийв глибину Го­лосіївського лісу.

В даний час відомі дві печери, що знаходяться безпосередньо під городищем. Під дитинцем розташована центральна печера, у вигляді лабіринту, дуже порушеного ченцями, тому розібратися в ньому з історичної точки зору дуже складно. Друга печера розташована на західному схилі городищенського мису, на декілька метрів нижче від лабіринту. Вона має більш первозданний вигляд і є коридором, що плавно спускається донизу. Через 10-15 м від входу коридор повертає ліворуч і упирається в невелику келію. В районі вигину в стіні коридору є сліди, які дають підстави вважати, що основний хід йшов прямо, проте був із часом засипаний або завалений. Можливо, в старовину печера сполучалася з основним лабіринтом і була одним із входів до нього. Точний час спорудження печер невідомий. Можливо, вони виникли ще у час «пересіченського льоху». Під час татарского нашестя підземелля могли правити за схованки, подібно до аналогічних Звіринецьких. Народні розповіді донесли пам’ять про тогочасні підземні криївки.

Нині на місці печер ченцями Троїцької церкви Китаївської пустині побудовано нову невеличку капличку з входом у вищезгадану підземну кімнату печери. Монахи підремонтували та почистили печеру, де можна  побачити печерну підземну церкву, підземні ходи з келіями. Вони ж відкрили й завалений вхід до другого ярусу печер Північного печерного містечка.

За свідченнями археолога О.Д. Ертеля від 1910-12 рр., окрім комплексу під городищем існували ще й печери за 1 км південніше. Вхід до них знаходився на південному схилі глибокої балки, поряд з дорогою із Києва на Треполь, Вітечів і далі на південь. Колись ці схили були вкриті чудовими монастирськими виноградниками. Зараз же все тут заросло лісом, а вхід до печер завалений і забутий, так що можна лиш здогадуватись про їх місцеположення. Південне печерне містечко знаходиться над великим яром у заростях лісу і межує з територією курганного могильника, то воно перебуває у зруйнованому стані. Так, п¢ять  входів до містечка завалені. В одному з них  навіть видно саму оголену печеру з обвалом у ній землі. Робота по відродженню Південного печерного містечка ченцями на жаль не проводиться. Згідно плану Н. Маркевича тут теж існувало поселення. На його місці були виноградники, потім розсадник по розведенню лісових деревних порід, який внаслідок запустіння переріс у молодий ялиново-березовий ліс. Біля Південного печерного містечка знаходяться й підмурки будинку – дачі першого президента України Михайла Грушевського. Дерев’яний будинок перед початком Другої світової війни розібрали і звели біля нижнього ставочку каскаду. Будинок, у якому зараз проживають люди, міг би бути філією основного музею.

За своїм виглядом Китаївські печери подібні до Лаврських. Вперше їх було виявлено у 60-х роках XІX ст. в результаті обвалу, проте археологічні дослідження не були проведені. Топографічний план цих печер вдалося зняти послушнику Печерського монастиря Івану Таранову.

Лише в 1910-1912 роках зусиллями Київського товариства охорони пам’яток старовини і мистецтва вдалося дослідити частину підземних галерей у Китаєві. Очолив археологічні розкопки, які проводила спеціальна команда саперів під керівництвом полковника А. Павлова та капітана Маркевича, член товариства А.Д. Ертель.

Перший розкоп А. Ертель заклав на місці колишнього провалу, метрів за 400-600 від південних укріплень Китаївського городища. Траншея, що пройшла південними схилами гори, перерізала три завалених землею ходи. У зв’язку з цим роботи було перенесено нижче. Нова траншея також перерізала підземну галерею, яка йшла в глибину горба, а потім завертала праворуч. Працювати доводилося в дуже складних умовах, бо кожне відвідування ходу несло за собою небезпеку обвалів та осідання ґрунту. Про штучне укріплення стелі та стін галереї не могло бути й мови.

Незважаючи на небезпеку, дослідники все ж проникли в глибину відкритої печери. У підземному ході, найбільша висота якого досягла 1,4 м, були знайдені залишки складеного з кількох цеглин кострища. Тут же лежала розбита кахля без поливи та орнаменту, а також багато речей домашнього вжитку: кресало, точильний брусок, денце розбитої скляної посудини, залізна скоба, черепки глиняного посуду тощо.

Поминувши кострище, дослідники вийшли у невелику камеру, з якої виходило три самостійні підземні ходи. Середній та правий були завалені. Лівий хід був вільний для обстеження. Після його обслідування виявлено нову невелику камеру, стеля якої частково обвалилася, що значно утруднювало просування вперед. З великими труднощами дослідники минули цю перешкоду. Хід вів далі у нову галерею, яка поступово завертала ліворуч. Тут були обстежені невеликі ніші, розташовані по обидва боки ходу, недалеко від знайденої камери. За цими нішами галерея продовжувалася ще далі і закінчувалася завалом, який мав сліди попереднього ходу, що перетинав обстежувану печеру майже під прямим кутом.

Погана збереженість стін та стелі печери не дали змоги провести розкопки цього завалу. Дослідники прийняли рішення продовжити вивчення її з протилежного боку. Там було знайдено хід. З нової траншеї вдалося проникнути в печеру і продовжити її огляд. На стелі галереї місцями було зроблено хрести шляхом нанесення кіпті від полум’я свічок або факелів. В одній із бокових камер виявлена ніша, подібна до тих, які було знайдено раніше. На стінах ніші місцями залишились сліди написів або натяки на них; написи прокреслені якимось гострим знаряддям.

Невтомні дослідники просувалися далі, але на їх шляху став новий завал. Після того як землю вийняли, вдалося виявити рештки нового вогнища, аналогічного описаному вище, але кращої збереженості. Тут були рештки деревного вугілля та золи. Саме вогнище складалося з цеглин червоного та білого кольорів. Поруч лежали фрагменти кераміки, уламки скла, залізні цвяхи.

Галерея, шириною до 1 м, продовжувалась далі, i знову дослідники натрапили на завал кахель, цегли, керамічних блятiв, якими прикрашалися дзеркальні частини кахельних печей. Так, це були рештки обігрівальної печі, основа якої складена з цеглин та кахель, прикрашених поливою та орнаментацією. Навколо печі, на стінах – залишки написів слов’янськими літерами… За піччю новий завал.

Як же діяла ця піч, що вона обігрівала? На ці питання дає відповідь дальше обстеження камери. Простукування стін показало, що далі за завалом – порожнеча; лопата проходила в ґрунт без великих зусиль. Після розкопування завалу відкрився прохід у контркамеру, з якої знову виходило три підземні ходи: прямо вперед (на захід) та в боки. Перший хід привів до завалу, який став на перешкоді під час досліджень першої галереї. За ним знаходиться обстежений раніше хід.

Куди ж приведе хід, розташований праворуч? Спочатку він тягнувся на північ, утворюючи тонкий прошарок землі між камерою, де знайдено обігрівальну піч. Тут же (у прошарку) виявлена топка печі і залишки від димаря у вигляді пробитого в стелі круглого отвору, який виходив на поверхню. Далі хід повертав праворуч, обминаючи піч. Дослідження цього ходу підтверджує думку, що він є продовженням галереї, яка має вільний хід праворуч. Але знову на шляху виріс завал.

…На жаль, до наших часів не дійшли щоденники та кресленики робіт А.Д. Ертеля. Не збереглося і матеріалів, знайдених під час розвідок підземних ходів. Час зробив своє: вони втрачені остаточно. Але збереглася записка, яку надіслав А.Д. Ертель в «Киевское общество охраны памятников старины и искусства». В ній викладено попередні висновки з проведених земельних робіт у Китаєвській пустині. А.Д. Ертель вважав, що підземні ходи було викопано у глибокій давнині, можливо навіть людьми, «які залишили тут городище та могильники, а потім у них селились та жили всі, кому таке житло потрібно було і вигідно, аж до монахів».

Дослідник намагався повністю відновити загальну картину китаєвських підземель, частина з яких розташована у схилах Виноградного саду. На деякій відстані від підошви горба, на якому знаходиться виноградний сад, проходить магістральна галерея паралельно схилам горба; до цієї центральної магістралі вело кілька входів, частину з яких зсувами ґрунту було завалено або ж залишено вільною для відвідування; з іншого боку магістраль розходилась на декілька бокових галерей, менших по ширині та висоті, розташованих поперек горба.

На думку автора досліджень, знайдені печери мали сполучення з печерами, відкритими у 1857 році на Китаєвському городищі. Всі ці системи являли собою «печерний город» досить великих розмірів. Для підтвердження цієї думки А.Д. Ертель говорить про збережений під’їзний шлях, що починався на дні балки, над якою розташоване городище, і закінчувався досить повільним підйомом біля в’їзду на городище. Вибалок безпосередньо з’єднується з стародавнім шляхом, який веде на Триполь та Вітачевський брід – з одного боку, та до Києва – з іншого.

Нічим переконливим висунуті А. Д. Ертелем припущення підтвердити зараз не можна. Очевидно, слід припустити, що після побудови монастиря в Китаєвській пустині місцеві ченці використали викопані раніше печери як схованки для продуктових запасів або ж і для житла.

До речі, ця місцевість зберегла й сліди воєнних подій. Так у 1941 році  під час Другої світової війни тут проходила лінія оборони Києва від німецьких загарбників. Про яку тепер нагадують залишки траншей, окопів, бліндажів, бомбових вирв, зарослих травою, кущами й деревами.  У валу охабень, трохи нижче валу крому, зберігся розрив, в якому були Південні ворота. Через ці ворота дорога, що вела з Дніпрового порту продовжувалась через перекидний над урвищем (прірвою) ланцюговий міст на плоскогір’я у напрямку Курганного могильника. І далі до села Пирогів. Та виникає запитання, чи збережемо ми городище наступним поколінням, коли самовільним риттям глиняних ям на курганах, будівництвом погребів та гаражів руйнується його підніжжя разом з валом охабнем, що призведе до ерозії ґрунтів, яка створить на місці історичного валу яр.

Далі за городищем розпочинається Курганний могильник двома оборонними земляними гребнями ( напіввалами), що прикривали підступи до фортеці Городища. Там де жили люди ( у даному разі археологи підтвердили наявність поселень біля фортеці), які займались мирною працею й оборонялись від ворогів, залишився й цвинтар, тобто древній Курганний могильник,  десь до 400 поховань. Найдавніші поховання, що знаходяться ближче до фортеці, невблаганним часом вже фактично стерті з лиця землі. Віддалені від городища поховання ще залишились у вигляді напівсферичних курганів. Розміри їх різні, від одного до трьох метрів висотою та від шести до десяти метрів у діаметрі. Вони розташовані близько один від одного. Коли перебуваєш серед курганів, особливо в зимовий час, їх виразність серед грабового лісу, разом з поодинокими віковими дубами, просто зачаровує. Неможливо не зупинитись та поклонитись, віддаючи шану нашим прапращурам, похованим з часів Київської Русі. У минулому та позаминулому століттях в розкопках курганів брали участь такі вчені-археологи, як: Д. Самоквасов (1874); В.Науменко; В.Хвойка, В. Городцов (1886,1899); О.Ертель (1911-1914); А. Кубишев і  В. Бідзіла (1961, 1963); І. Мовчан (1985). Розкопки показали, що тут ховали варязьких дружинників. Археологи виявили  фрагменти гончарного посуду X-XI ст., залізні цвяхи, скляні намистини, військову атрибутику, персні, браслети, тощо. Скелети  зокрема черепи, рясніють слідами бойових травм. Головами небіжчики покладені на захід, ліві руки зігнуті у лікті. Археологи  встановили чотири види обрядів поховань: трупоспалення, трупопокладення в могильній ямі, трупопокладення в дерев’яній труні та зрубові гробниці і кенотаф, тобто без поховання. Кургани кенотаф насипали без поховання за особливі заслуги воїну, який не повернувся з бойових походів. На жаль у пошуках скарбів діяльність, так званої, “чорної археології” руйнує поховання, залишаючи після себе розриті кургани. Це призводить до знищення нашої багатовікової історії і ландшафту.

По татарській навалі часів Київської Русі жителі поруйнованих поселень нерідко вже не поверталися на колишні місця, оскільки вони, фактично, становили своєрідні «братські поховання» загиблих. Аналогами щодо цього можуть слугувати численні приклади, зокрема, і в самому Києві, а також в інших осередках регіону: Вишгород, Білогородка (літописний Білгород) тощо, де формування нових населених пунктів розпочиналося осторонь від поселень часів Київської Русі. В самому Києві це відбувається шляхом перенесення основного містобудівного наголосу з Гори, де розташовувалось місто Володимира та Ярослава, на територію Подолу, а також більш інтенсивному освоєнні Печерська тощо. На місці ж старих поселень (в першу чергу південної околиці Києва та області: сучасні села Феофанія, Лісники, Старі Безрадичі тощо), вкритих кістками загиблих, засновувалися здебільшого скити, які пізніше утворили на цій території систему пустиней та монастирів. Населення ж Пересіченя вірогідно відійшло на північ, сформувавши з часом село Мишоловку. Вигідне географічне розташування, в улоговині, дозволяли сховатися тут від „ворожих очей”. На цей період припадає заснування та розвиток печерного скиту. Стосовно ж заснування власне скиту, то його заснування пов’язане з тим, що багато монахів, покидаючи Києво-Печерську лавру під тиском татарів, прагнули осісти ближче до освячених віками місць. Щодо цього В.Новгордцев, посилаючись на літописні відомості, повідомляє: «Митрополит Максимь, не терпя татарскаго насилья, остави митрополью и збежаша из Києва; и весь Киев разбежался, а митрополитъ иде…въ Суждальскую землю. А се грады Кіевские: Дверень на Рши…Треполь на Днепре, Юріевъ, Пересеченъ…». Таким чином відбувалося нове, проте вже друге освоєння території Київського Придніпров’я.

Але при цьому поселення продовжувало існувати у післятатарські часи, про що свідчать знахідки кераміки XIII-XV ст. Ймовірно, у цей же час почалося розширення і поступова трансформація печер на культові споруди. Остаточно вони могли перетворитися на монастир у XIV-XV ст. У часи Богдана Хмельницького на цій горі розташовувався козачий дозор, який обороняв підступи до Києва з південної сторони. Тут росте найстаріший у місті каштан, якому вже понад 350 років. Його саджанець привіз з рідної Валахії і посадив ще митрополит Петро Могила (1596-1647).

У ХIV ст. у Китаєво на основі древніх підземель було утворено печерний монастир, що складався з кількох печер. З XVII ст. він був підпорядкований Києво-Печерський лаврі. З початку XVIII ст. тут діє Китаївська пустинь. Біля неї влаштовано низку ставків, названих Китаївськими, які знаходяться і нині. Після зведення 1716 року, коштом київського цивільного генерал-губернатора Дмитра Голіцина за згодою архімандрита Іоаникія Сенютови, дерев’яної церкви Сергія Радонезького і келій, починає формуватись архітектурний ансамбль Китаївської пустині. В 1719 році Петро Олексійович грамотою підтверджує права Києво-Печерської лаври на володіння Китаївською пустинею. В грамоті, зокрема повідомлялося, що: «…построенный вновь на земле Печерской обители в 1716 году монастырь Малой Китаевский урочища Китаевского, которая земля в крепостях Троицкого больницкого монастыря приналежна, который монастырь построил Губернатор наш киевский князь Дмитрий Михайлович Голицын внесть при других в сию Нашу Великого государя жалованную грамоту и данную Киевской канцелярией выпись принять здесь в канцелярию коллегии иностранных дел…». У 17631768 рр. архімандрит С. Д.Ковнір спорудив кам`яну Троїцьку церкву на місці старої Сергіївської з переділами на честь Сергія Радонежського і святителя Дмитрія Ростовського в стилі українського бароко як центральний храм Китаївської пустині. Церква зводилася ієромонахом Тихоном.

Протягом XVIII – середини XIX століть територія урочища не мала яскраво виразних рис еволюції містобудівної структури. Основним містобудівним акцентом, який впливав на розвиток архітектурно-планувальної структури та функціональної організації території в цей період стає саме архітектурний ансамбль Китаївської пустині. Пізніше, з 80-х років XVIII століття, починає формуватись промислова забудова району, що зафіксовано планом 1788 року, а з середини XIX ст. – дачна. З часом, існуючі цегельні заводи «в уездных местах…селах Демеевка, Китаєво, Мышеловка, Корчеватое» (урочище Китаїв тоді відносилось до Київського повіту Київської губернії) стали одним з недоліків дачного відпочинку. Так, зокрема в путівнику по дачним місцевостям Києва (1909 р.) зазначалося, що заводи, які розташовуються поряд знецінюють Китаїв, як дачну місцевість, оскільки їдкий дим під час обпалення цегли примушував дачників не виходити з квартир. Позитивною ж стороною літнього відпочинку в Китаєво, серед названих вище негативізмів, були добре купання в затоці Дніпра, рибна ловля, а також організовані станції з прокату човнів. Вабив Китаїв дачників і близькістю до міста. Сюди на прогулянку приходили жителі Києва малого достатку. «Жители Нового Строения назначали стрелку где-нибудь на тропинке ведущей в Китаєво». Таким чином друга половина XIX – початку XX століття охарактеризована розвитком інфраструктури урочища Китаїв, спрямованої на забезпечення вирішення соціальних потреб населення центральних районів міста: формуванням дачної забудови, яка переважно складалася з одноповерхових будинків.

Ще з XVIII ст. Китаїв зажив слави київського Афону, став місцем палом­ни­цтва, дозвіл на відвідання якого давала Лавра. Кожен старець був духівником, мав багато духовних чад з мирян та духовних осіб, які відвідували його тут без перешкод. Найвідомішими з китаївських старців були Феофіл та Досифій (1720-1776), які спочили на цвинтарі біля Троїцького храму, поряд з іменитими лаврськими ченцями. Ті, хто споряджали Досфея в останню путь, з подивом виявили, що він був жінкою. Чернець Досифей колись у миру був Дарією Тяпкіною, дочкою заможних рязанських дворян. Формуванню її християнського світобачення сприяла бабуся – настоятелька московського Вознесенського монастиря. Подорослішавши, Дарія твердо вирішила присвятити життя Христовому вченню. Вона в чоловічому одязі з’явилась у Троїце-Сергіївському монастирі, де назвалася селянином-втікачем Досифеєм. Однак там їй не дали дозволу на постриг у ченці. Тоді Дарія – вважаймо, вже Досифей – іде до Києво- Печерського монастиря, але й там відмовили. Мусив Досифей усамітнитися в одній із печер Китаївської пустині.

Невдовзі слава про самітника, який має дар передбачення і безвідмовно допомагає всім, покотилася по світу. 1744 року імператриця Єли­за­ве­та Петрівна, перебуваючи у місті, приходила в його печеру. За її сприяння Досифею нарешті дозволили постриг у ченці. Цариця залишила велику суму грошей, на які було споруджено нову трапезну, теж дерев’яну, з церквою в ім’я Трьох руських святителів – Петра, Олексія та Іони, а також дерев’яну церкву в селі Пирогів, неподалік Китаєва.

У 1775 р. Досифея відвідав 16-річний уродженець Курська Прохор Мошнін. Благословення китаївського пустельника остаточно сформувало в ньому намір обрати місцем для свого життя Саровську пустинь, на периферії Нижегородської губернії. Так почався шлях у майбутнє великого християнського подвижника Серафима Саровського…

Після пожежі 1757 р. Синод дав дозвіл на спорудження нової, цегляної п’ятибанної церкви в ім’я святої Трійці. Коштом ієромонаха Тихона її вимурував у стилі українського бароко в 1763-1768 рр. лаврський будівничий Степан Ковнір. Пустинь виконувала роль сільськогосподарської економії, а також кладовища Лаври.

Тут побувала імператриця Катерина ІІ в супроводі Григорія По­тьом­­кі­на та інших царедворців. Далі з Києва цариця виявила бажання плисти Дніпром. З цією метою у Смолен­ську було збудовано кілька десятків галер – великих весельних кораблів, а також сотні дрібніших суден. З весни 1786 р. цілий рік вони чекали нижче урочища Теличка, у затоці. Ескадра відпливла з Києва 22 квітня 1787 р., розтягнувшись мало не на три версти.

Урочище Китаїв, в різні роки, привертало до себе й мандрівників, художників, поетів. Зокрема Т.Шевченка, Д. Де ля Фліза, В.Орловського, В.Кричевського. На панорамному полотні В.Орловського «Дніпро», яке зберігається в Таганрозькій картинній галереї зображено ще не урбанізовані території Китаївського урочища та його східного кордону. Зокрема Т.Шевченко, працюючи над альбомом «Живописна Україна», в якому ставив собі за мету відтворити всі визначні та пам’ятні історичні місця, церкви Києва «…часто залишав друзів і подорожував по місту, відвідував його живописні околиці…, робив етюди до майбутніх творів… Він блукав по Дніпрових схилах тоді ще дикій невпорядкованій місцині.. .далі повз Лавру йшов до Видубичів та Китаївської пустині». Останню, вочевидь, планував внести до свого альбому. Довести до кінця розпочату справу він не зміг у зв’язку із засланням. Проте до сьогодні дійшов його начерк Китаївської пустині з боку ставків, датований 1843 роком. У своїх спогадах згадує Китаїв й художник, засновник Київської рисувальної школи М.Мурашко: «Одного ранку я збирався показати гостям околиці Києва, хотів з Рєпіним з’їздити у Китаїво, яким я його особливо зацікавив». Однак планам завадив «…дощ і дощ таки безнадійний’». Про Китаїво в своїх писемних творах згадують М.Лєсков та О. Купрін. Тут бували Григорій Сковорода (1722-1794), який приходив у гості до друкаря Києво-Печерської лаври Іустина Звіряки та П.Піскорський, який «разом із товаришами, учнями професора Лучицького, Д.Петрушевським, В.Мякотиним, Е.Тарле захоплювалися історією України та краєзнавством, разом їздили до Китаїво». Під час літнього відпочинку в Китаїво із своєю сім’єю відпочивав М.Лисенко. Його син Остап у своїх спогадах так писав про цей період: «Щодо зимових розмов про літній відпочинок, то всі вони кінчалися тим, що на початку літа ми з року в рік усією сім’єю виїжджали на дачу у Китаїво, за п’ять кілометрів від Києва». Мав тут дачу і хірург Валентин Войно-Ясецький – майбутній архієпископ. У сусідньому селі Лісники оселився Федір Грушевський, дід майбутнього голови Центральної Ради. Відтак Михайло Грушевський згодом придбав дачу по сусідству, в Пирогові, а пізніше цей будинок було перенесено до Китаєва.

У 1830-х роках було збудовано 45-метрову дзвіницю, трапезну з церквами Дванадцяти апостолів і Трьох святителів (дерев’яну церкву було перенесено до Голосіївської пустині), келії, будинок настоятеля, господарські споруди. За проектами Павла Спарро були збудовані братський корпус (“старий дім”, 1843–44) і цегляна огорожа з економічною брамою (1851–52). Після того, як до цих споруд додалися три келійні корпуси і лазня (1870-і роки) та двоповерховий “новий дім” для старих священнослужителів (1894, інженер О. П. Середа), подвір’я отримало форму шестикутника, оточеного з усіх боків будівлями.

У другій половині XIX ст. було засноване окреме господарське подвір’я, де збудовано старий і новий корпуси богодільні (1867, 1871), житловий корпус (архітектор Володимир Ніколаєв, 1898). До нового корпусу 1904 р. прибудовано церкву св. Серафима Саровського. З 1898 р. діяв лаврський свічний завод.

За огорожею обителі знаходилися три фруктові сади (Великий Китаївський на 22 десятини, Китаївський виноградний на 3 десятини 1440 кв. сажнів і Китаївський пасічний на 1 дес. 1440 кв. саж.), дві дачі, які Лавра здавала в оренду приватним особам, і готель для прочан, які щороку прибували сюди тисячами.

Очевидець згадував: «Великий ярмарок щорічно збирався тут у серпні на Спаса. В ці дні Китаїв вирував. Звідусіль стікалися, зливаючись в строкату річку, селяни, сліпці, старці й ченці. На площі невгаваючий гамір, вигуки п’яних, крики торговців, дівочий сміх, сумна пісня сліпого лірника, – все зливається в якусь чудову музику, складену найталановитішим композитором – самим життям».

А от сусіднє Корчувате, попри чудові природні умови, вже два століття розвивається як промислова околиця Києва. Започаткував тутешній промвузол у першій половині XIX ст. спорудженням першої цегельні Видубицький монастир, якому тоді належала ця місцевість. Потім завод перейшов до купця Бернера, а по сусідству також з’явилася цегельня купецької родини Сніжко.

У 1864 р. краєзнавець Леонтій Похилевич писав у своєму славетному “Сказании о населенных местностях земли Киевской”: “Корчевата – предместье Киева по-над речкой Лыбедью близ впадения ее в Днепр. Жителей здесь обоего пола, не считая военных в Саперной слободке, будет до 500 душ разных исповеданий и званий.

В другій половині XIX століття територія урочища поступово інтегрує до планувальної структури Києва, що обумовлювалось в першу чергу з активізацією названого літнього відпочинку. Саме в цей час урочище Китаїв сполучається з містом річкою. І якщо основна частина кораблів, барж тощо Дніпровської судноплавної компанії булла розрахована на забезпечення організації транспортування промислових виробів то цей маршрут (до Китаїво) влаштовано для вирішення потреб дачників.

На початку ХХ століття урбанізований внаслідок будівельної гарячки Київ оперезали дачні селища. «На початку літа ми з року в рік всією сім’єю виїжджали на дачу у Китаїв, – згадував Остап Лисенко, син славетного композитора. – Жили незмінно у старообрядця Степана Андрійовича, в будиночку, оточеному прекрасним садом. Не знаю, чим так полонив Китаїв Миколу Віталійовича? Чи не розкішними садами, густим зеленим лісом, де він часто лишався віч-на-віч з природою серед сторічних дубів, говірких берізок і кленів, солов’їних арій. Привертала також близькість до Києва, де у нього влітку була маса справ». Далі Остап згадував у своїх спогадах про свого батька Миколу Лисенка: «Між Києвом і Китаївом ходив тоді невеликий пароплав «Парубок» – два рази на день. І хоча Микола Віталійович нерідко спізнювався, капітан чекав на свого постійного пасажира. Зазначимо, що тоді це був єдиний пароплав на цьому маршруті. Сполучення з Китаїво, проводилось і суходільним шляхом, який пролягав по вулицям Мала Китаївська, Велика Китаївська, Китаївський провулок (Мишоловка) та Китаївська (Китаїв) до Китаївської пустині. Щодо Великої та Малої Китаївської вулиць, то вони з’явилися внаслідок необхідності проведення шляху в обхід яру, який існував на відрізку сучасних зупинок міського транспорту «Гідрометеорологічна» (до 2004 р. зупинка «Гастроном») та «Московська площа» і який (яр) можна бачити на чисельних картах другої половини XIX – середини XX ст. Цей яр засипано лише наприкінці 60-х – початку 70-х років XX ст., у зв’язку з прокладанням проспекту Науки. Шлях цей лише один раз перетинав яр: по лінії сучасного Стратегічного шосе (воно з’явилось за часів будівництва Нової Печерської (Київської) фортеці), тим самим з’єднуючи Велику та Малу Китаївські вулиці. Враховуючи напрям, за яким ці вулиці йшли від міста: до Китаївської пустині, можливо, і визначив їх етимологічну основу.

Китаїв другої половини XIX – початку XX ст. – це і своєрідний культурний центр. У композитора Миколи Лисенка на дачі збиралися друзі, серед них відомий письменник і драматург Михайло Старицький, Ольга Косач (Олена Пчілка) – мати знаменитої Лесі Українки, сестра Михайла Драгоманова, яка вінчалася у церкві сусіднього села Пирогове. Та й сама Леся теж не раз бувала тут. З приїздом гостей на дачі влаштовувалися літературні й музичні вечори. Композитор виконував щойно написані твори, свої новинки читав Старицький. Про ці вечори Остап Лисенко згадував: «Пам’ятаю літературні та музичні вечори в Китаєві, куди слідом за нами приїжджав з родиною Михайло Старицький, відомий український письменник і драматург, найближчий друг нашої сім’ї, товариш, побратим Миколи Віталійовича з дитячих років. На цих вечорах часто бувала мати Лесі Українки Ольга Петрівна Косач (Олена Пчілка). Приїжджала і сама Леся. І тоді до пізньої ночі точились розмови. Батько охоче «звітував» перед друзями, виконуючи свої нові твори, потім наставала черга Старщького. Леся називала такі вечори «змаганням музики і літератури». У спогадах письменниці Олени Пчілки мовиться.: «Улюбленим місцем його літнього перебування був Китаїв … З завітанням до церкви Китаївського монастиря злучена й особлива парость Лисенкової творчості: власне, в Китаєві написав

Микола Віталійович кілька своїх творів, належних до музики духовної, до хорів церковних … Живучи в Китаєві поблизу монастиря, Микола Віталійович часто бував у церкві, слухав по божних співів на церковнослов’янський текст, що здавався йому завжди дуже поетичним …» У тутешньому церковному хорі Лисенко помітив і благословив на велику творчість майбутнього славетного тенора московського Великого театру Івана Семеновича Козловського. В 1929 році тут в своєму будиночку жив Михайло Грушевський – визначний історик, перший президент Української народної республіки, його будиночок розташований по вул. Китаївська, 13/7.

Така значна увага до цієї місцевості була виправданою, бо її мальовничість та, в певному розумінні – загадковість, вабили багатьох мандрівників, дослідників та й просте населення міста. Так, 1911 року М.Паревський писав: «Дивовижно гармонійно з’єдналися тут вода та земля, гори та долини, ліси та галявини все взаємо доповнюючи один одного, дає граціозне, м’яке, поєднання та розкіш фарб. Чарівне окремо, дивовижно гарне та красиве разом. Відкривається з нагір’я панорама. Внизу котить свої води, вдаряючись о західний, красивий і химерний берег, Дніпро круті гори обриваються в глибокі долини, здіймаються золоті куполи київських церков, в далеку майорить в прозорому повітрі Вишгород, цей північний страж великокняжого Києва, праворуч розлягаються сріблясті піски, оточені глибокою синню лісу. Пестяться в м’яких берегах, притискаючись до їх зеленої мурави, в’ються по трав’янистій ковдрі луків, ковзають пробираються до Дніпра численні потоки. А там з півдня виходить кордон по Стугні: вимальовується на крутому мисі Трипілля, піднімається на високий, з усіх боків стрімкій, пірамідальній горі Торч. А ближче Ходосівка, Пирогів, серед них Церковщина. Що за види! Не надивишся, не відірвеш очей від чаруючої панорами, створеної незрівнянним мистецтвом природи. Картини змінюються одна за одною: не встигне одна зачарувати, як вже нова зайняла ваш, розум та владно воцарилася у вашому серці…». За перших років радянської влади «…естественний рост города требовал увеличения его территории, обеспечения земельной площадью на перспективную застройку. Вопрос о расширении…бьгл решен Совнаркомом УССР 12 октября 1923 г. В городскую черту вошли 20 населенних пунктов пригородной зони, издавна связанньїе с ним жономически: …на юге Китаевский район (села Совки, Мышеловка, хутор Красный Трактир, слобода Александровская)».

Близько 1914 р. повз Китаїв до Віти-Литовської (нині Чапаївки) пролягла залізниця, по якій двічі на добу курсував поїзд до Володимирського базару. Передбачалось продовжити цю колію до Обухова, і до цукроварні у Германівні, проте цьому перешкодили заболочена місцевість поблизу Ходосівки і військово-революційні потрясіння наступних років.

В 1920-му радвлада відібрала Китаїв у Києво-Печерської лаври. Монастир був закритий, а його приміщення віддані дитячій колонії, хутір був приєднаний до сільради села Мишоловка. Природа Голосієва з часів Громадянської вій­ни також зазнала значних втрат. У 1924 р. АН УРСР звертала увагу громадськості на вирубки багаторічних дубів та зменшення площа лісу на 1000 га. В цих роках «більшу частину (Китаївського гаю) вирубано й обернено на великий сад, що в ньому насаджено більше як 4500 садкових дерев і відновлено виноградну культуру».

У 1930 р. було також ліквідовано і сформований протягом трьох століть ансамбль Голосіївської Свято-Покровської пустині. Єдина споруда, що збе­реглася від архітектурного комплексу – це споруджений у 1840 р. будинок митрополита Філарета. На залишках монастирського цвинтаря збереглися лише два поховання – преподобних Олексія (Шепелєва) та Парфенія Київського.

У Китаївському монастирі облаштувався Всесоюзний дослідний інститут плодового і ягідного господарства (з 1954 р. – Український НДІ садівництва). В 1937-м неподалік відкрився Будинок інвалідів. Дзвіницю розібрали 1932 р., інші споруди дуже постраждали під час бойових дій.

При обороні Києва у липні-вересні 1941 р. тут проходив другий рубіж оборони міста, і йшли жорстокі бої, протягом яких сусідні села по кілька разів переходили з рук до рук.

Після війни в Китаєвому розміщувалися Республіканський навчально-виробничий комбінат бджільництва і Український НДІ захисту рослин. У 1992 р., після реставрації Троїцьку церкву як парафіяльну, разом з відремонтованою трапезною і келіями, було передано УПЦ. У 1994 р. відродилося монастирське життя. Першим начальником відновленого скиту став архімандрит Пафнутій (Россоха, у схимі Феофіл; 1929–1996). Після археологічних досліджень 1993–94 рр. було впорядковано печери, де освячено храм в ім’я св. Досифея. З 1996 р. обитель має статус самостійного монастиря. У Голосіївській церковна громада відродила домову церкву в ім’я Св. Іоана Багатостраждального.

Загальна еволюція архітектурно-планувальної структури села, була зосереджена на осі захід-схід (в бік Дніпра) по старому руслу річки Мишоловка. Сучасна забудова складається переважно з будівель та споруд 40-50-х років XX століть. Історичне архітектурний ансамбль Китаївської пустині з Троїцькою церк­вою, що тепер сяє золотом бань (куполів) біля поселення та між пагорбами городища і курганного могиль­ника. Нині цей архітектурний ансамбль складається з Троїцької церкви, трапезної, келій, готелів та іншої за­будови ченців Української Православної церкви Московського патріархату. У 80-х роках після багатьох намагань Віталія Коваленка зрештою була відбудована церква. А до того стояли тільки сірі стіни із зірваними дверима, вирваними віконними рамами, з отворами в стелі від знесених бань,  в середині – без помосту та з обдертим живописом святих образів на стінах. Навіть, був розібраний, всередині колишньої церкви, склеп. Дзвіницю, що стояла поряд з церквою, знесли у 20-х роках минулого століття  Тарас Шевченко за свого життя побував у цій мальовничій місцевості і залишив нам, нащадкам, малюнок. З його малюнку тепер можна уявити, який вигляд мала дзвіниця. Зараз, біля місця, де стояла дзвіниця, привертає увагу одинокий каштан, чи не найстаріший у Києві – пам’ятник природи тих часів.

Окремі будинки реконструйовано або перебудовано на початку XXI століття. Того ж року до складу Києва увійшов і хутір Голосіївський. Щодо Китаїво, то у 30-ті роки XX ст. хутір (такий тоді був статус цієї території), був приєднаний до сільради села Мишоловка. Передумови цьому заклала розруха та голод, які змушували монахів монастирів йти на заробітки. Зокрема, в даному випадку монахи лаврських хуторів Голосіїва, Самбурок та Китаїво, просили прийняти їх до числа селян села Мишоловка. Сільська рада, засідання якої відбулось в березні 1920 року, вирішила прийняти монахів (тоді кількість селян зросла на 260 «благонадежных людей»). До складу Києва Китаїво увійшло лише у повоєнні роки, проте залишилося незабудованим через складні природні умови. Забудований лише північний кордон (вул. Китаївська, 9) та північно-східний (будинки по вулицям Китаївська та Червонопрапорна, проспекту Науки).

Північні кордони урочища Китаїв фланкує історична місцевість – село Мишоловка. Щодо такої назви, село має декілька версій. За окремими історіографічними джерелами, під час Визвольної війни 1648-1654 років, козаки на чолі із Богданом Хмельницьким, відступаючи під натиском переважаючих сил їх під командуванням Януша Радзівіла, в цьому районі заманили ворога у пастку. Бій між козаками та литовцями відбувся в сучасному селі Мишоловка. Мабуть, саме через цю подію селище отримало свою сучасну назву. Гіпотетичним підтвердженням цього факту можуть слугувати вже названі зміни в укріпленні Китаївського городища проведені у XVII ст. та визначені обстеженням 1914р. За іншою версією таку назву село має з 1618 року від спорудженого тут млина, за допомогою якого змішували та мішали різні види зерна. Тоді село називалося Мішаловка, але з часо царські чиновники приєднали його до власних філологічних уявлень і назвали місцевість Мишоловка на честь мишей. Але при цьому протягом всього ХІХ ст. поруч із назвою Мишоловка називали і Мішаловка. Є ще версія, що село отримало таку назву від Міши Ловкого, який мав постоялий двір на хуторі Болгарському і приймав там людей.

Частина Мишоловки, окрім гори, де знаходиться Голосіївський ліс, ще розкинулася на південно-західній частині Багрінової гори. Інтенсивна забудова приватних будинків у цьому місці почалася після ІІ світової війни. До цього там знаходилося з десяток будинків, яким підпорядковувалися поля та городи. Мешканці цих будинків займалися сільським господарством, вирощуючи на полях різноманітні сільськогосподарські культури та розведенням і випасанням свійських тварин – корів, свиней, коней, кіз. На Багріновій горі знаходилося селище Багрянів, яке вперше згадується в руських літописах у 1070 році, коли київський князь Всеволод Ярославич подарував його Видубицькому монастирю. Багрінова гора являє собою узгір’я-перемичку між Деміївкою, Лисою горою, Китаєвим та Мишоловкою і нині простягається вздовж проспекту Науки і вулиці Лисогірської.

Початок його формування за історіографічними джерелами відноситься до XVII століття. Хоча в довіднику по Києву зазначається, що село це зустрічається в документах іще до XVII ст., а з 1618 року воно вже належало Києво-Печерській лаврі. Інтенсивне освоєння Мишоловки припадає на XIX ст., що, зокрема констатують у статистичні данні подані в Описі Київського намісництва (1775 р.) та “Сказаннях…” Л.Похилевича (1864 р.). В першому повідомляється, що село налічує всього 22 будинки, а у другому, що в селі проживає 350 православних, 42 римських католика, 25 розкольників та 30 євреїв. На початку це село формувалося вздовж річки, гідронім якої походить від назви місцевості. Маючи вершину…за пустиней Голосеевской…впадаєт (в Дніпро, що видно з планів, зокрема 1803, 1871-1873 рр. тощо) ниже с. Мышеловка. Ширина оной сажень (2,134 м), глубина аршин (0,7114 м)”.  В іншому довіднику пояснюється, що ця річка є невеликою правою притокою Дніпра. Річка ця, згідно з “Картой Киевского Воєнного Округа” (1876 р.) впадала в Лисогірську затоку, що з’єднувалась з Чернечою затокою (на плані 1914 р. – “Чернечий рукав”). Рукав омивав береги однойменного – Чернечого острова, що розташований навпроти Багринової гори. На сьогодні Чернеча затока збереглася частково, а Лисогірська – зникла. Від річки Мишоловки (пізніша назва річки – Любка) на сьогодні залишилися лише два озера в Мишоловці та ще декілька біля Голосіївської пустині. Цю водну систему фіксують сучасні карти Києва. Проте й ці озера трансформовані, порівняно із згаданими топографічними зображеннями. Л.Добровольський (1914 р.) вважав, що “ручейки эти (Голосіївський та Китаївський), дающие теперь воду для нескольких прудов, в прежнее время были значительно более водными”. Селище ж на початку формувалося між самою річкою (по правому берегу її течії) та гористим узвишшям. На землях Мишоловки будували свої садиби власники цегляних заводів, які добували тут глину і виробляли із неї цеглу. Нині від видобутку тієї глини залишилися озера, що знаходяться уздовж вулиці Квітки-Основ’яненка та річки Мишоловка. Придбали тут землі у свою власність потомки козака Іскри.

До початку XX ст. (між 1860-1910 рр.), формується й забудова лівого берега річки. Річка ця поступово зникає, що зумовлено початком формування значної виробничої бази Мишеловських заводів з виготовлення цегли. Заводи ці починалися (за планами Києва 1870-х років) від перехрестя сучасного проспекту Науки і вулиці Квітки-Основ’яненки та тягнулися на захід вздовж останньої. Власне тому, навпроти сучасного будинку № 16 такий “неприродний” яр, який має вершину в приватній забудові по вулицям Адмірала Ушакова та Новокорчуватській, а в межах окреслених садибою № 36 на вулиці Квітки-Основ’яненки до перехрестя із вулицею Весняною – озеро. Все це наслідок діяльності заводів, які полишили по собі лише кар’єри і були закриті через дві головні причини: по-перше, технічний бік її виготовлення був вкрай незадовільним, а по-друге – доставка цегли була вражаючи поганою. Роботи провадились вручну, а незадовільне сполучення з Києвом через тодішнє бездоріжжя ще більше ускладнювало становище. Цегла з цих заводів йшла на забудову Києва, яка набула великого розмаху в XIX ст. Як свідчать статистичні дані цього району, на цих заводах вироблялась цегла яскраво-червоного кольору з валунної глини, верхніх пластів суглинку та лесу і була поганої якості, у самому ж Китаєво виготовляли цеглу з синьої u1075 глини. Влітку на цих заводах збиралась велика кількість робітників. Це, зокрема, також зумовило формування нової забудови, як своєрідного промислового містечка, а розташування заводів по долині річки Мишоловки – освоєння під житлову забудову гірських схилів.

Власне це й стало передумовою прокладання сучасної вулиці Ягідна між вулицями Китаївська та клінічним шпиталем Держприкордонслужби України. Мається на увазі, що цей відрізок вулиці став планувальної зв’язкою

сучасних вулиць та провулків (вул. Марії Боровиченко, вул. Академіка Кащенка, провулок Ягідний та інші). Загальна еволюція архітектурно-планувальної структури села, була зосереджена на осі захід-схід (в бік Дніпра) по старому руслу річки Мишоловка. Сучасна забудова складається переважно з будівель та споруд 40-50-х років XX століть. Окремі будинки реконструйовано або перебудовано на початку XXI століття.

Наприкінці XVIII – на початку XIX століття, архітектурно-планувальна структура даної території починає еволюціонувати, що було пов’язано з формуванням на захід від Китаївської пустині сучасного хутора Самбурки. На планах кін. XIX – поч. XX ст. знятих військовими топографами – йменується як „хутор Самбургь”. Походження назви місцевості достовірно

не відомо. Автор вважає, що назва ймовірно може походити від слова Самбуки (дробини для штурму фортець). Існують й інші версії топоніміки місцевості: Самбук трактується, як бузина, Самбір – лозняк, або Самбор (давньослов’янське) – єдиноборець богатир. Хутір існував, як володіння Києво-Печерської лаври, де розташовувався Самбірській заміський дім. На початку XIX ст. тут розташовувався Самбурський заміський двір Києво-Печерської лаври.

                Сьогодні в межах цього хутора функціонує сільськогосподарська база. Його забудова має мало виражений характер і становить собою окремі житлові, господарські та невеликі промислові споруди. Проте перед цим там існував “Самбурской Загородній Дворь”, а трохи північніше – “Слобода Штатныхь Служителей”, про що свідчать плани 1809 року. Названа “Слобода” стала архітектурно-планувальним ядром сучасних Самбурок, а “Дворъ” – це власне територія овочевої бази. При цьому слід зазначити, що “Слобода” виникла між 1788 р. (перший план території, на якому ця “Слобода” відсутня) та 1809 р. Умовою, яка стала для більш активного освоєння у подальшому саме території “Слободи”, а не “Двору”, хоча останній і почав формуватись раніше, стало функціональне призначення території. Мається на увазі що “Слобода” одразу створювався під житлову забудову, з метою проживання лаврських монахів, а “Двір” – як господарський комплекс.

Між сучасним хутором Самбурки та Китаївською пустинню в другій половині XIX століття формується архітектурно-планувальна структура Болгарського хутора. Передумови цього процесу знаходимо в описі В.Щербини, в якому, зокрема, повідомляється. 1860 року кілька представників болгарського духовенства звернулося до Римського папи з пропозицією об’єднання болгарської та римської церков. Очолював цю делегацію єпископ Йосип Сокольський. Проте така ідея не реалізувалася, а умови, що склалися по поверненню (тоді вже архієпископа ) до Болгарії, примусили його шукати притулку в Росії, куди він втік під протекторат російського уряду та церкви. Оселяється И.Сокольський в Києві, а в 1862 році переїжджає до Голосіївської пустині. Згодом, він пропонує Лаврі розвести виноградники, щоб виготовляти вино для богослужінь і братії Лаври “бо мовляв Лавра купує за дорогу ціну багато вина для церковної відправи тай для братії, а могло б мати своє вино дешеве й краще”.

У 1863 році архієпископ отримує згоду київського митрополита Арсенія та переїжджає у будинок, який зводять спеціально для нього між Китаївською та Голосіївською пустинями. Цей маєток та прилегла до нього територія мали три окремі функціональні зони. Перша – житлова зона, яка складається з будинку архієпископа та підсобного приміщення. Другою, значною функціональною зоною є сільськогосподарська, яка становила собою територію виноградників на північ від житлової зони. Південна та західна території виокремленні в єдину зону, яка не використовується і становить собою відповідно “Листвяний та “Сосновий” ліси. Між останнім та територією винограднику був розбитий невеликий садочок. Після смерті И.Сокольського хутір залишився. Поховано його на Преображенському цвинтарі: “По чину чернецькому православної церкви”. Територія навколо нього отримала назву “Болгарських городів”.

Навпроти Болгарського хутора, через вулицю Ягідну, на сьогодні розташовується вільна ділянка, яка до 70-х років XIX століття була незабудованою, на цьому місці був густий сосновий ліс. За легендою, вранці 14 серпня 1852 року ієросхимонах Феофіл, проїжджаючи повз цю територію, передрік виникнення тут майбутнього Спасо-Преображенського скиту: ” –Помните, друзья! На сем месте будет построен монастырь.. И много живых и мертвых поселятся в нем… где был поставлен…крест, было положено начало Преображенской пустыни, и кроме живых людей, ищущих спокойствия для души, стали поселяться туда и мертвые телом для вечного покоя своего, в ожидании наступления дня Страшного Суда Божия”.

Офіційно ж, в 1869 році за рішенням Духовного собору Києво-Печерської лаври, Китаївській пустині надаються землі на захід від неї під влаштування цвинтарю, бо на її території вже не вистачало вільного місця для поховання братії Лаври. Через рік після указу Синоду військовим інженером О.Середою розробляється проект будівництва нової кам’яної церкви для відправлення служби. Церкву закладено в 1872 році. Одночасно з нею зводиться й корпус для братії. Будівництво церкви та корпус для братії, стало початком формування Спасо-Преображенського скиту, який на перших етапах мав назву “Китаєво-цвинтарний скит”. Він став останнім духовним осередком, закладеним на південній околиці Києва, гармонійно увійшовши в ареал її монастирських осередків. Бо до цього часу вже завершувалося формування Китаївської пустині та Феофаніївського скиту, були сформовані Голосіївська пустинь та скит в урочищі Церковщина. Спасо-Преображенський скит крім свого головного функціонального призначення, разом з Голосіївською та Китаївською пустинями, відігравав й роль господарсько-економічного осередку, постачаючи до Києво-Печерської лаври продукти харчування: рибу, молоко, вино тощо.

Освячена церква 1873 року на честь Преображення Господнього. Це прямокутна в плані споруда, видовжена з заходу на схід, із зсунутим до вівтарної апсиди світловим барабаном та дзвіницею над входом, яка мала восьмикутний об’єм із шатровим завершенням. В нижній частині шатер був декорований кокошниковим пояском. Такий тип споруд наприкінці XIX століття був поширеним в тодішній Російській імперії, не оминувши й Україну, при цьому увібравши в себе національні та регіональні особливості будівництва. При цьому, паламарня та жертовник церкви мали коробове склепіння, в той час як основна частина храму мала пласке перекриття. Підвал, який розташовувався під центральною частиною церкви мав складне склепіння, яке, поділяючись на чотири ідентичних за побудовою форми, спиралося на підпірний стовп в центрі підвального приміщення. По осі північ-південь він відповідав внутрішнім розмірам церкви, а по осі схід-захід – від іконостасу до підмурків храму без врахування дзвіниці. Таким чином він отримав форму квадрата.

В інтер’єрі церкви розташовувався різьблений іконостас, два кресленики якого виконав послушник Андрій Петренко.48 У другому проекті, передбачалися заломи на північній та південній частині іконостасу під кутом 90° по відношення до основного об’єму іконостасу. Таким чином було вирішено питання щодо розташування ще двох додаткових ікон. Слід зауважити, що в другому проекті, замість херувимів (над кожним зображенням), які становили б собою частину різьблення, було запропоновано ввести гірлянди, вирішені у стилі класицизм. Саме його, як такий, що більше підходив по стилістиці до загального архітектурного вирішення усього храму і було влаштовано Кольорове розв’язання іконостасу було запропоновано наступним чином: основна площина іконостасу – небесно-голубий колір, а деталі різьблення, карниз та решітки – позолота. Замість площин для ікон в нижньому ряді на другому варіанті запропоновано дерев’яні решітки. Крім того, в інтер’єрі розташовувались три кахляні печі і кіоти (два за кліросом, а один за престолом), які зображено на проекті О.Середи та підтверджено описом 1911 року.

Пізніше, вже після зведення церкви, над вхідною групою західного фасаду було влаштовано “деревянный тамбур с 4 окнами”. В 1909 році на церкві проведено ремонтні роботи із заміни існуючих конструкцій даху на більш міцні. За перших років формування скиту закладається і його функціонально-просторова структура. Вона становила собою поділ на дві самостійні частини: 1) цвинтарну; 2) житлову. Пізніше виокремиться ще одна – господарська (на захід від названого корпусу для братії). У 1875-1894 роках територія Спасо-Преображенського скиту поступово облаштовувалася: за проектом інженера О.Середи зведені стайні, кухні хлібні, келії тощо. 11 липня 1874 року, рясофорним монахом Анастасієм розробляється проект “надворных служб предполагаемых к постройке при Китаево-Кладбищенской Преображенской церкве Киево-Печерской лавры”. Проект був реалізований, про що свідчать u1087 пізніші плани цієї території. Архітектурні об’єкти та споруди Спасо-Преображенського скиту зафіксовані обмірними кресленнями та проектами, виявленими під час дослідження. У 1893 році ігуменом Спасо-Преображенського скиту Аніном до Духовного собору Лаври направлено рапорт в якому зазначалося, що “Спасо-Преображенская пустинь имеет неправильное расположение… от дороги имеет 27 саженей и в длину по линии дороги 150 саженей; самая же дорога проложена очень близко до церкви…” що призводило “…к нередкому нарушению благочиния церковного Богослужения…”. У зв’язку з цим ігумен просив перенести шлях з Китаївської до Голосіївської пустині далі від скиту. До цього рапорту додавався і проект влаштування нового шляху. Пізніше, Анін пропонував включити до складу скиту й цвинтар, що розташовувався з іншого боку дороги. Проте єдине, що вдалося зробити в цьому напрямку, так це побудувати довкола скиту “ограду в каменных столбах и цоколе”. В тому ж 1893 році академік архітектури В.Ніколаєв виконав для скиту проект “деревянного дома на каменном фундаменте”.

Деякі зі споруд та будинків пізніше будуть перебудовані або повністю замінені новими. Про це свідчать: “Генеральний план части лаврского леса, с показанием усадеб и строящейся Новобратской кладбищенской церкви, и отведением вновь проектированной дороги означенной желтою краскою, между буквами БВ” (24 травня 1872 р.), “План Спасо-Преображенского кладбищенского монастиря Киево-Печерской лаври” (1893), “План и фасад на устройство деревянной оградн в каменньїх столбах и цоколе на северной стороне Спасо-Преображенского кладбища Киево-Печерской лаври” (1893 р.), “План Китаево-Голосеевской лесной дачи владения Успенской Киево-Печерской лаври…” (1910 р.), “Военно-археологический план Китаевского городища и прилежащей к нему местности, с могильниками и пещерами” (1914 р.), з фрагменту “План Києва” (1925 р.), знятого німецькими військовими топографами. Про ці перебудови можна дізнатись також з планів та креслень, виконаних під час проектування нових будівель і споруд скиту. Так, зокрема, значні за обсягом перебудови відбулись 1909 року. Фактично усі будівлі та споруди було замінено на цегляні або обкладено цеглою. Ще 1901 року проектується та з часом будується система водопостачання до Спасо-Преображенського скиту з Китаївського струмка, який на плані 1901 року позначений як “ручей Безымянный”. Ф.Титов у свої праці так описував цю систему: “Около Преображенской пустыни к югу от нее, в овраге, находится особый двор, с водопроводом, который обслуживает Китаевскую и Преображенскую пустыни, Самбурский хутор…, свечной завод и Китаевский хозяйственный двор”. За часів радянської влади ця система була знищена.

В квітні місяці 2004 року ієромонахом Моісеєм (в миру Нікулін І.А.) було виявлено фрагмент дерев’яного брусу на глибині близько 50 см від денної поверхні в межах невеликого болота. Для з’ясування характеру виявленого артефакту, у травні-червні того ж року було проведено розчистку території довкола виявленого брусу з пониженням рівня ґрунту на відмітку –28 см від д.п. В результаті проведених робіт, було з’ясовано, що цей брус є фрагментом названого вище збиральника води біля Китаївського струмка, який входив до системи водопостачання, згадуваної у праці Ф.Тітова. Розчищена споруда мала добре збережений стан, не дивлячись на її практично 100-літній вік. Вона становить собою дерев’яну конструкцію, виконану з дубового брусу (30×30 см), заглиблену в землю на 3 метри, маючи загальний об’єм 100 куб.м. На сьогодні, колишній збиральник води перетворено на “Святу купель”. Не зважаючи на проведену реконструкцію (заміну окремих пошкоджених частин конструкції), яка призвела до часткової втрати автентичності, все ж таки становить собою цінний об’єкт, при розгляді його в структурі всієї системи водогону, як взірець еволюції водогінних систем Києва початку XX століття.

До скиту відносились також два цвинтаря. Інформацію про це знаходимо в рапорті начальника Спасо-Преображенського скиту ігумена Аніна № 65 від “сентября 3 дня 1893 года…в Духовный Собор Успенской Киево-Печерской лавры”. У цьому рапорті, зокрема, повідомляється, що при пустині є “кладбище на два отделения 1-ое для братии и 2-ое для посторонних лиц с некоторою платою за места устроены (разом з пустинею) въ 1869 году”.  Зазначимо, що цвинтар, розташований “за оградой” мав також назву “Болгарського цвинтаря”. За весь час існування цвинтарів “внутри ограды и за оградой”, на них було поховано “мужского пола 929 челов. (в том числе монашеств. и мирских) и женского пола 254, а всего 1183 челов. …сверх сего…жителями с. Мышеловки, неизвестное число, не входящее в вышеознач. подсчет и вообще в записи погребаемых, как лиц, не имевших никакого отношения к обители”.

В межах колишньої території Спасо-Преображенського скиту наприкінці XIX століття було засновано також й останній в тодішній Російській імперії печерний скит, заснований одним з монахів, який викопав самостійно за 10 років печеру. У своїй праці В.Щербина зазначав, що “”За своїми розмірами та виглядом вона була схожа на печеру Досифія на Китаївському городищі”. Землею, яку він виносив з печери було засипано провалля, яке позначено на плані (1872 року)літерою “А”. Та пояснено “…дорога проходящая через овраг который потребуется засыпать землею, всего 45 куб. саж”. На сьогодні цей печерний комплекс частково знищений через зведення сучасних будинків та споруд протягом 1980-х – 2006 років. В своїй книзі Т.Бобровський, посилаючись на матеріали спелеологічних досліджень Інституту археології НАН України, так описував ці печери. “Печерний комплекс колишнього Преображенського скиту Києво-Печерської лаври на горі Мишоловка (район сучасного перетину вулиць Ягідної та Кащенка) відомий за архівними джерелами XIX ст. та матеріалами археологічних розвідок 1950-1960-х рр… У 1968 р. провалом, що трапився за 100 м на північний схід від колишньої церкви скиту (сучасна територія госпіталю), було відкрито значну ділянку цього комплексу.73 Вона мала складний, практично лабіринтовий характер, утворений двома магістральними галереями з численними, подекуди заваленими відгалуженнями. Ширина галерей становила 0,7-1 м, висота понад 1,5 м. Загальна довжина обстеженої ділянки складала близько 130 м, а глибина її залягання 3-4 м від сучасної поверхні. У стінах галерей зафіксовано декілька ніш-аркосолій, а також: 4 камерні приміщення (2-2,5×1,5×1,5 м), що

слугували, ймовірно, келіями та каплицями. Стіни й склепіння споруд були потиньковані безпосередньо по лесовому материку, місцями на них спостерігались графіті релігійного змісту. Археологічні розкопки печерного заповнення не проводилися… Це, безумовно, найпізніша культова печерна пам’ятка на території міста, яка засвідчує надзвичайну поширеність лаврської традиції печерництва”. Після революції монастирі та церкви як релігійні установи були закриті, а їхнє майно перейшло у власність держави. Тоді ж постало питання про взяття цього майна на облік. Для Спасо-Преображенського скиту це, на початку, обернулося позитивним заходом: проведенням монахами детальних обмірів їх споруд (1919 р.). Зокрема НКО УСРР в 1919 році, у відомство якого поступили всі релігійні пам’ятки, щодо

монастирів і, зокрема, до Китаївського, зазначав: “…Особливої уваги заслуговують будови в колишньому Лаврському… … скиту, Китаєві (церква XVIII ст. відомого київського архітектора-селянина С.Ковніра, іконостаси роботи видатних лаврських майстрів під керівництвом Захара Голубовського, скульптурні кольорові надгробки XVIII ст. української роботи, дзвіниця в стилі ампір та інші) які утворюють цінний історико-художній ансамбль”. Відомо, що обмірами будівель та споруд Спасо-Преображенського скиту в цей час займався лаврський архітектор, послушник В.Іванов.

В 1919 році Китаївсько-Голосіївську лісну дачу, в межах, закріплених планом “Китаево-Голосеевской лесной дачи…” 1910 року, передано у відання Народному комісаріату освіти з наступною передачею в безпосереднє розпорядження Академії наук у Києві „…для устройства парка и ряда научных учреждений”. На 1920 рік, кількість землі, яка належала, тоді вже Спасо-Преображенському монастирю, разом із цвинтарем становила: садибної 2 дес. 1920 саж., під лісом 300 дес. 613 саж., незручної 10 дес. 1350 саж., водного простору 1 дес. 1237 саж. В липні 1920 року органами радянської влади було зареєстровано церковну громаду Спасо-Преображенської пустині Хотовскої волості. З січня 1924 року будинки скиту (а їх на той час налічувалось більше двадцяти дерев’яних та цегляних будівель і споруд) у вигляді довголітньої оренди повністю відійшли до Київської секції наукових працівників АН УСРР, “де щорічно відпочиває близько 300-400 наукових робітників і їхніх родин”. Будівлі та споруди скиту стали належати Секції невипадково.

Професор І. Никодимов у своїх спогадах про Києво-Печерську лавру свідчить, що в міськраді у 1924 році була прийнята постанова про закриття Спасо-Преображенського скиту. Увесь скит із землями, що йому належали, повинен був перейти до земвідділу Київської міськради. Проте керівництво цієї установи не дуже добре ставилося до Лаври. Вирішено було вести переговори із представниками Комітету з покращення побуту вчених. Наслідком цих переговорів і стала організація на території скиту будинку відпочинку для наукових працівників. Ця наукова організація з належною увагою ставилася до Лаври та її обителей: в церкві Преображення Господнього проводили богослужіння, а монахи, хоча й потіснившись, продовжували жити в стінах монастиря. Проте з листування, що зберігається в Центральному державному історичному архіві України, стають відомими інші факти такого співіснування. “Секция теперь считает себя полным хозяином как территории, так и всех зданий с имеющимся в них инвентарем, кроме церкви и относящегося к ней имущества, находящегося на хранении церковной Общины…не позволяя погребать на кладбище не

только посторонних лиц, но даже и Лаврских монахов”. На початку 1980-х років скит остаточно знищено. Лишилися лише руїни споруди водогону та залишки цегли під земною поверхнею від колишніх будівель і споруд скиту. На місці монастирського кладовища в ті ж 1980-і роки побудовано названий клінічний шпиталь Держприкордонслужби України, а північну частину його території відведено у приватну власність та частково забудовано малоповерховими будинками й господарськими спорудами.

Земельна ділянка колишнього Спасо-Преображенського скиту перебуває за межами історичних ареалів, зон регулювання забудови, архітектурних та археологічних заповідників, зони охоронюваного ландшафту. Проте необхідно зазначити, що східніше даної території проходить межа Китаївського історичного ареалу. Враховуючи, що “Історичний ареал це частина населеного місця, що зберегла старовинний вигляд, розпланування та форму забудови, типові для певних культур або періодів розвитку”,  тобто, “історично успадкована сукупність об’єктів забудови, у тому числі й осібних пам’яток, локальних комплексів та ансамблів, пам’ятних місць, організованих територіально”, історичні межі території колишнього Спасо-Преображенського скиту, а також унікальний ландшафт (в межах урочища Китаїв та території що досліджувалась), який зберіг свій первозданний вигляд від прадавніх часів, а сама територія має значний історико-культурний потенціал, слід провести коригування меж Китаївського історичного ареалу, включивши до його складу й територію колишнього Спасо-Преображенського скиту, Болгарського та Самбурського хуторів.

Поряд з цим, бажаним є встановлення в межах території колишнього Спасо-Преображенського скиту буферної зони, яка унеможливить забудову території будівлями та спорудами, не пов’язаних з монастирським комплексом і дозволить в подальшому провести заходи з відтворення усього духовного осередку. Це буде відповідати й принципу спадковості, який визначає необхідність виявлення історично усталених принципів організації історичних територій, їх характерних рис та якостей, з метою врахування в проектах містобудівних перетворень під час вироблення концепцій їх стратегічного планування. Це в свою чергу стане підґрунтям надання історичному середовищу неповторності та унікальності. При цьому  головними в організації архітектурно-просторової структури повинні залишатись історичні домінанти, які відігравали провідну роль у формуванні мікро та макро структур ієрархії містобудівної системи: мікрорайон – район – місто. В даному випадку – це церква Преображення Господнього, яку планує відтворити релігійна громада Спасо-Преображенської парафії Голосіївського району УПЦ, в майбутньому відіграючи провідну роль в формуванні архітектурно-планувальної та об’ємно-просторової структур даного мікрорайону. Відтворення церкви Преображення Господнього є першим етапом у відтворенні всього духовного осередку. Другим етапом передбачено відтворення братського корпусу та будівництво “Ротонди пам’яті”, функціональне призначення якої спрямоване на вирішення соціально-культурних потреб населення (в її інтер’єрі передбачається влаштування музейної експозиції з історії формування, побутування, знищення та відродження Спасо-Преображенського скиту).

В  долині річки Мишоловки між самим селищем та озером Дідорівка знаходиться Голосіївська пустинь, назва якої безпосередньо пов’язана із Голосіївим. У 1541 році Голосіїв згадується як володіння Видубицького монастиря, які згодом перейшли до Києво-Печерської лаври. Зрештою, на південній та південно-західній околиці Києва монастирям (Лаврському, Видубицькому та Михайлівському) належали величезні маєтності – крім Голосієва, Феофанія, Китаєво, Пирогово, Корчувате, Конча-Заспа. Дана обставина призвела до того, що ця територія довгий час залишалася порівняно малозабудованою, завдяки чому добре збереглися як пам’ятки археології, так і природне середовище.

У 1617 році Голосіїв вже згадується як хутір Голосіївський. У 1631 році тоді ще архімандрит Києво-Печерської лаври, а пізніше митрополит Петро Могила збудував у цьому монастирському володінні церкву на ім’я св. Великомученика Іоанна Сочавського, який походив з рідної йому Молдавії, а також дім для себе, розбив сад та заклав монастир (зараз ця територія входить до складу ботанічного саду Національної аграрної академії). Як вже зазначалось, монастир знаходився серед великого масиву лісу, який також належав до Лаври.

Наступники Петра Могили теж багато зробили для розбудови та прикрашання монастиря, перетворивши його на заміську резиденцію. У 80-х роках XVII століття архімандритом Варлаамом Ясинським було споруджено церкву на ім’я преподобних Варлаама та Іосафа Індійських, 1764 року – третю дерев’яну церкву на честь ікони Божої Матері “Живоносне Джерело”. Голосіївська пустинь підлягала Лаврі до 1786 року, коли в єпархії на Україні було введено духовні штати. З цього часу обитель отримала ставропігію зі штатом третьокласного монастиря і була передана у безпосереднє управління колишньому Києво-Печерському архімандриту Зосимі Вальковичу до самої його смерті, яка сталася 13 березня 1793 року. За свідченнями сучасників, Валькевич під час його перебування у пустині розводив сад та гай і таким чином сформував план Києво-Печерської лаври (за іншими свідченнями це було зроблено ще Петром Могилою, хоча це мало ймовірно).
Через сім років після смерті Зосими Валькевича у 1800 році Голосіївський монастир зі штатом монахів було скасовано і всі землі разом з господарчими будівлями були приписані знову до Лаври. Через віддалене розташування київські митрополити обирали його переважно для свого літнього перебування. Особливо любив цю обитель митрополит Філарет Раіч-Амфітеатров, який брав участь у будівництві тут кам’яної церкви на ім’я Покрова Пресвятої Богородиці. Крім того, митрополит Філарет побудував тут дерев’яні келії, кам’яні дім митрополита, кухню і трапезну з глибоким склепінчастим льохом, кам’яну огорожу, заложив скит. Цегляна однобанна Покровська церква із західною дзвіницею (1848-1850) і будинок митрополита (1840) були запроектовані єпархіальним архітектором П. Спарро у перехідних формах від класицизму до російсько-візантійського стилю.
1852 року пустинь названо Свято-Покровською, а її старовинний дерев’яний храм св. Іоанна Сочавського перейменовано на церкву Живоносного Джерела Пресвятої Богородиці. Будівельними роботами у 1860 – поч. 1870-х роках (надбудова цегляних келій, спорудження з дерева келійного та готельного корпусів) керував лаврський ієромонах Євкарпій (в миру – інженер Наумов). У кінці ХІХ століття замість розібраних дерев’яних зводяться двоповерхові цегляні келії за проектом Є. Єрмакова. Він також розробив варіанти проекту нового дерев’яного храму на місці старої церкви св. Іоанна Сочавського (проект не реалізовано). Найбільш масштабною та останньою за часом спорудою ансамблю стала цегляна церква в ім’я Живоносного Джерела Пресвятої Богородиці (1910-1912), вирішена архітектором Є. Єрмаковим у вигляді хрещатого п’ятибанного храму з пишним пластичним оздобленням у формах московсько-ярославської архітектури XVI-XVII століть.

Сформований протягом трьох століть ансамбль Голосіївської пустині у кінці ХІХ – на початку ХХ століть займав витягнуте у широтному напрямку, наближене до прямокутника велике подвір’я (площею близько 20 га), обнесене суцільною цегляною огорожею з виділеними щипцями головною (західною) і економічною (південною) брамами. Композиція ансамблю відповідала принципам центрально-осьової симетрії: навпроти головної брами стояла Покровська церква, за нею – будинок митрополита, далі, посеред подвір’я, з незначними зсуненнями відносно центральної осі – храм Живоносного Джерела Пресвятої Богородиці. Інші житлові і господарські споруди (бл. 10) оточували по периметру подвір’я, прикрашене садками і квітниками. 1905 року тут було влаштовано водогін, що постачав воду із струмка, який протікав поблизу.

Під час першої світової та громадянської війн ліс зазнав великої шкоди: чудові вікові дуби було вирубано на 2 км навкруги Деміївки. Зі встановленням радянської влади монастирські володіння було націоналізовано і територія лісу почала забудовуватись. У радянський час монастир було закрито (1926) і його територія використовувалася для інших цілей, зокрема, у 1920-1930 роки тут було зведено кілька споруд аграрного університету, в тому числі і за рахунок руйнації колишніх монастирських. Зрештою, до кінця ХХ сторіччя з монастирських будівель “дожив” лише літній будинок митрополитів. Поруч із монастирем проживала свята монахиня Олімпія, яка робила чудеса, і нині похована у склепі Голосіївської пустині.

Після здобуття Україною незалежності, у 1991 частину монастирських земель повернули церкві (зараз його територія майже дорівнює дореволюційній) і тут був заснований скит Лаври. З 1996 року – окремий, Свято-Покровський чоловічий монастир.

Під час Великої Вітчизняної війни по території Голосіївського лісу, зокрема недалеко від комплексу Академії, проходила лінія оборони Києва. У серпні 1941 року фашистські війська підступили до Мишоловки та Голосіївського лісу. Регулярні війська та загони студентів-ополченців сільськогосподарського та лісотехнічного інститутів тримали оборону і 11-13 серпня німецькі війська були зупинені і відкинуті майже до попереднього рубежу укріпрайону. З тих часів збереглись окопи на гребені пагорба, що заходить у глибину лісу, поряд у 1972 році було встановлено пам’ятний знак (пам’ятка історії, рішення Київського міськвиконкому від 17.11.87 р. № 1112). У 1979 році на території Сільськогосподарської академії (на розі вул. Героїв оборони і вул. Родимцева) було встановлено меморіальний комплекс воїнам, полеглим у роки Великої Вітчизняної війни 1941-1945 років. До комплексу входять стела, дві братські могили, Вічний вогонь, бронзовий пам’ятник – постать студента-ополченця (скульптор Я.Д. Гончаренко, архітектор – В.Г. Гнєзділов), стела з іменами загиблих. Комплекс перебуває на державному обліку як пам’ятка історії та культури (рішення Київського міськвиконкому від 22.02.71 р. № 301). Біля середньої школи №122, що знаходиться у Китаїво (Мишоловці) поставлено пам’ятник Марії Боровиченко, яка проявила себе як герой під час ІІ світової війни і родом була із Мишоловки.

Після Великої Вітчизняної війни у 1955-1958 роках у західній частині Голосіївського лісу було збудовано комплекс Виставки досягнень народного господарств УРСР (нині Національний комплекс “Експоцентр України”). Комплекс розміщується на площі 338 га. Автори – В.М. Орєхов, І.А. Мезенцев, А.І. Станіславський, Д.А. Баталов. Ансамбль вирішений переважно у стилі українського необароко.

Наприкінці 1957 року у північній частині Голосіївського лісу було закладено Голосіївський парк ім. М. Рильського (автори проекту – В.Є. Ладний, З.Г. Хлєбніков, інженер Н.В. Пєстряков), який планувався як міський парк відпочинку і розваг, тому тут передбачені як зона для прогулянок, так і спортивна, атракціони, зелений театр, бібліотека, дитячі майданчики тощо.

Незабудована частина лісу включена до природозаповідного фонду.
Голосіївський ліс. Це лісовий масив переважно природного походження, як вже зазначалось вище, з великим археологічним, а відтак культурним потенціалом. Його збереженню сприяло те, що він належав Києво-Печерській лаврі і тому користувався певним “заповідним” статусом.
Голосіївський ліс знаходиться у північній частині регіонального ландшафтного заповідника “Голосіївський” у межах Київського лесового плато. Рельєф почленований, є кілька ярів. Тут протікає Голосіївський струмок, на якому створено комплекс ставків – Дідорівка, Спортивне, Гниле, Мітькине, Голубе та інші

Рослинність Голосіївського лісу представлена переважно широколистяними лісами. Найбільшу площу займають грабово-дубові та грабові. Чисті дубові ліси нині трапляються на невеликих площах. У першому деревному ярусі також зустрічаються ясен, липа, клен гостролистий, у другому – клен польовий, клен татарський, в’яз гірський (в’яз голий). У підліску ростуть ліщина, бруслина європейська, бруслина бородавчаста, калина.

Для дубово-грабових та грабових ділянок характерне багатство гарноквітучих коротко-вегетативних весняних багаторічників – ефемероїдів. Серед них досить поширені анемона жовтцева, ряст ущільнений, трохи менше – ріст порожистий, фрагментарно – проліска дволиста, зубниця бульбиста. Під рекреаційним впливом на місці дубових лісів орляково-конвалієвих нині сформувалися злакові дубові ліси. Подекуди в парку збереглись старі, віком понад 300 років, дуби та липи. Невелику площу балок займають вільхові ліси.

Як і в інших дубово-грабових лісах поблизу Києва, тут відбувається поступове витіснення більш світлолюбних дуба та ясена тіньовитривалими породами – насамперед грабом. У складі старих дубово-грабових лісів дуб не поновлюється – розвиваються клен гостролистий та польовий. У Голосіївському лісі є значна кількість рідкісних та малопоширених видів рослин. Це занесені до Червоної книги України булатка довголиста, коручка морозниковидна, лілія лісова, любка дволиста, підсніжник звичайний.
На території Голосіївського лісу мешкають близько 30 видів ссавців, в основному дрібних: кріт звичайний, бурозубка звичайна, полівка, білка. У невеликій кількості трапляються їжак звичайний, кутора звичайна, лисиця, ласка, куниця кам’яна, два види вовчків, мишівка лісова, заєць сірий.
З парнокопитних тут постійно мешкає тільки козуля європейська. З рідкісних видів тварин, занесених до Червоної книги України, тут збереглися барсук, горностай, кутора мала, мідянка, з регіонально рідкісних – нетопир малий, голуб-синяк.

Таким чином, Голосіївський ліс є частиною колишнього природного масиву. Тут майже не відчувається втручання людини. Будь-які елементи штучного планування не спостерігаються. Тому визнання за ним статусу парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва з пам’яткоохоронної точки зору, на наш погляд, було б необґрунтованим. Абсолютно слушним є віднесення цієї території до природозаповідного фонду і входження її до регіонального ландшафтного заповідника. Можливо, з огляду на великий археологічний потенціал, доцільним було б визначення історичного ареалу “Голосіїв” із включенням до нього території, яка б відповідала статусу “історичного ареалу”.

Леонід КОВАЛЕНКО