На місце інтелектуалів прийшли “експерти”, а на місце державців – “технократи”

  • Жовтень 14, 2019

Чим більше ми опиняємося в “суспільстві знань” (knowledge society), тим більше ми опиняємося в “суспільстві невігластва”. Такий от парадокс сучасності.

Чому так? Бо слово “знання” за останні десятиліття змінило сенс. Воно все більше означає “прикладне знання”, “спеціальне знання”. Суспільство знань – це суспільство вузькопрофільних спеціалістів. Тому на місце інтелектуалів прийшли “експерти”, а на місце державців – “технократи”. І зник горизонт.

І ця тенденція буде продовжуватися: суспільство все більше фрагментується, і знання разом із ним. Тому ми все більше будемо мати гіперпрофесійних медиків, які є невігласами в економіці, чудових IT-спецалістів, які несуть маячню про історію (і навпаки), і геніальних бізнесменів, які не вміють відрізнити якісну новину від маніпуляції.

Провідна освітня ідея сучасності, що, мовляв, університети мають працювати винятково на “ринок праці”, є згубною

Саме тому я кажу постійно: провідна освітня ідея сучасності, що, мовляв, університети мають працювати винятково на “ринок праці”, є згубною і уже призвела нас в повний популізм. Бо “універсальна” освіта (якою має займатися університет, бо він так називається) зникла. Люди не мають хоча би базових міждисциплінарних компетенцій. Тому маніпуляції так легко проходять.

Професію для “ринку праці” можна здобути за рік-два. Університет – не про це. Він про горизонт знання. Про навичку вчитися, будувати зв’язки і “входити” (хоча б на поверхні) в головні дисципліни, які визначають наше життя.

Ось ключ до “критичного мислення”. Бо яке може бути критичне мислення, якщо ти вузькопрофільний спеціаліст, а в інших сферах – повний невіглас?

Володимир Єрмоленко

Глазьєва згубило те, що він завжди був теоретиком, а не практиком

  • Жовтень 10, 2019

Російський президент Володимир Путін звільнив Сергія Глазьєва з посади свого радника. Тепер Глазьєв буде міністром інтеграції та макроекономіки Євразійської економічної комісії ‒ що, з огляду на малозначимість самої комісії в російській політичній системі, означає швидше почесну синекуру, ніж реальний вплив.

Не ризикну стверджувати, що політична кар’єра одного з найодіозніших представників путінського режиму закінчена ‒ у Росії люблять “вічно вчорашніх” і нерідко знову повертають їх у владу ‒ але якийсь час Глазьєв Путіну не радитиме.

А вже він йому нарадив! Саме Глазьєв довгий час був у російському керівництві одним з головних “фахівців” з України ‒ можливо, ще й тому, що народився в Запоріжжі та міг позиціонувати себе як представник “справжніх” українців ‒ тих, які жити не можуть без Росії.

Кримська промова Путіна ‒ це Глазьєв. Якщо не за текстом, то за змістом

Як представника “справжніх” українців, Глазьєва не влаштовували навіть Янукович з Азаровим ‒ тоді, коли вожді прокремлівської Партії регіонів виступали за підписання угоди про асоціацію з Євросоюзом. Глазьєв тоді був “зіркою” українських телевізійних шоу і з радістю критикував там позицію українських керівників, які, на його думку, взагалі угоди не читали та небезпеки її для України ‒ ну тобто для поглинання України Росією ‒ не усвідомлювали.

Але по-справжньому розкрилися “таланти” Глазьєва після Майдану. Саме він був одним із головних розробників стратегії анексії Криму та подальшого захоплення українського сходу. Кримська промова Путіна ‒ це Глазьєв. Якщо не за текстом, то за змістом: адже саме таких ідеологічних орієнтирів дотримувалася шовіністична партія “Родина”, одним із творців якої він був.

Коли стало зрозуміло, що війна припинена й починається грабування, Глазьєв став перетворюватися на маргінал

Глазьєва згубило те, що він завжди був теоретиком, а не практиком, та й теоретиком поганим, дарма що російський академік. Після окупації Криму та Донбасу Глазьєв став не потрібний, а потрібні стали люди, здатні займатися і маріонетковою владою, і фінансовими потоками, і стежити, щоб “герої русского мира” не сильно крали й ділилися. Коли стало зрозуміло, що війна припинена й починається грабування, Глазьєв став перетворюватися на маргінала ‒ на цьому святі життя йому місця вже не знайшлося.

І його послали в Євразійську економічну комісію.

Віталій Портников

Можемо опинитися не в ролі обвинувача, а в ролі обвинуваченого

  • Жовтень 9, 2019

Нідерландський парламент підтримав пропозицію фракції християнських демократів щодо додаткового розслідування обставин збереження свободи повітряного сполучення над Донбасом 2014 року.

Здавалося б, обставини цієї ситуації є давно розслідуваними, нічого нового нідерландським парламентарям дізнатися не вдасться. Однак їхнє рішення – очевидна політична відповідь на видачу одного з учасників знищення малазійського пасажирського лайнера, Володимира Цемаха, російській стороні. У Нідерландах це рішення президента України Володимира Зеленського викликало вибух обурення – і родичів жертв трагедії, і політиків, і журналістів, і просто порядних людей.

Було б дивним, якби парламент цієї країни, якому з такими труднощами – буквально всупереч громадській думці – вдалося проголосувати за ратифікацію угоди про асоціацію з Україною після негативного результату консультативного референдуму – не відреагував. Тим більше, що українське керівництво нічого не зробило для того, щоб продемонструвати Гаазі своє розуміння ситуації і готовність до співпраці.

Українське керівництво нічого не зробило для того, щоб продемонструвати Гаазі своє розуміння ситуації і готовність до співпраці

У Нью-Йорку, під час сесії Генеральної асамблеї ООН, у президента України Володимира Зеленського був час для зустрічей з бізнесменами, чия сумнівна репутація стає темою для сенсаційних журналістських розслідувань і представляє українську владу як притулок корупціонерів. Але у глави нашої держави не знайшлося часу на зустріч з прем’єр-міністром Нідерландів Марком Рютте – тим самим Рютте, який, ризикуючи своєю репутацією, провів через парламент угоду про асоціацію ЄС з Україною. Позиції прем’єра з питання відповідальності України за видачу Цемаха і так були не дуже сильними. Але після поведінки Зеленського в Нью-Йорку від них взагалі нічого не залишилося. Уряд був проти продовження розслідування про ситуацію з відкритим небом в 2014 році. Але депутати до нього не прислухалися. Взагалі. І це – тільки початок української поразки в Гаазі.

З часом стає більш очевидним сенс спецоперації, в якій Володимир Путін майстерно використав недосвідченість Володимира Зеленського і схильність колишнього коміка до швидких ефектів. Видача Цемаха – це не тільки можливість для російського керівництва уникнути відповідальності за знищення пасажирського літака. Це ще й можливість розділити цю відповідальність з Україною.

Видача Цемаха – це не тільки можливість для російського керівництва уникнути відповідальності за знищення пасажирського літака. Це ще й можливість розділити цю відповідальність з Україною

Нідерланди завжди були “слабкою ланкою” в питаннях української європейської інтеграції – згадаймо хоча б, як був використаний закон про референдум, який мало не заблокував процес ратифікації угоди про асоціацію. Зараз розслідування нідерландського парламенту цілком може прийти до висновків, що Україна разом з Росією несе відповідальність за падіння літака, повинна компенсувати втрати родичам жертв. Так, всі розумітимуть, що це – політичний висновок, що це – помста за Цемаха, за зрив справжнього розслідування. Але на суді в Гаазі Україна ризикує опинитися не в ролі обвинувача, а в ролі обвинуваченого.

Віталій Портников

Маємо йти до саморегуляції в музичній індустрії

  • Жовтень 4, 2019

Гастролі українських артистів у Росії – страшенна ганьба. Як для виконавця і його поціновувачів, так і для всієї нашої країни. Ці відвідування верифікують статус-кво: все, що відбувається, це нормально. “Политики поссорили людей, братские народы” – вся ця маячня.

Але перешкоджання цьому – не справа держави. Немає механізму, щоб Міністерство культури щось забороняло співаку. Ми вільна країна.

Є інститут репутації. Артист повинен усвідомити, що після гастролей в Росії краще лишатися там, бо виступи в Україні не будуть успішними. Впливати має свідомий український слухач, купуючи або не купуючи квитки на той чи інший концерт.

Є інститут репутації. Артист повинен усвідомити, що після гастролей в Росії краще лишатися там, бо виступи в Україні не будуть успішними

Держава в цій ситуації не має важелів. Ми ж не Совєцький Союз, щоб Мінкульт розповідав, що робити й не робити. Мають працювати в своїх повноваженнях. Актуалізувати проблематику. Але позиція міністра культури, молоді та спорту Володимира Бородянського як людини, як громадянина мені близька.

В ідеальному світі має відбуватися так: “Мені подобаються твої пісні, але якщо ти виявився покидьком, що зраджує країну, то я не куплю квитки на твій концерт. Крапка”. Кампанії проти відвідування виступів таких артистів абсолютно вірні. Це те, що називається consumer pressure – тиск споживача.

На жаль, більшість людей не сприймають проблему критично. Тут і може бути точка входу для різноманітних програм Мінкульту. Як зробити так, щоб люди усвідомили й пам’ятали, що у нас є війна і ворог. І відносини з ним у таких умовах гуманістичними бувають лише тоді, коли він у полоні.

Факт війни неприємний. Триває довго, не видно швидших перемог. Про це не комфортно думати. Як і про те, що Ані Лорак і Maruv співають у Росії. Природно уникати неприємного. Але громадянин — це трохи більше, ніж просто людина, що ходить прямо.

Громадянин — це трохи більше, ніж просто людина, що ходить прямо

Ми маємо йти до саморегуляції в музичній індустрії, як це є на Заході. Наприклад, тур-менеджер має сказати якійсь Maruv: “Я не буду робити тобі український тур. А на що ти розраховувала, коли гастролювала в Росії?” Проблема має розв’язуватися in house – усередині індустрії. Але оскільки вони цим не займаються, активістам доводиться нагадувати.

Я б хотів звернутися до співаків. Співайте. Будь-яка особистість, що скаче по сцені та виконує пісні — центр певного всесвіту. Олег Винник, який є українською мегазіркою — центр всесвіту на ім’я Олег Винник. Звідти наша з вами проблематика має вигляд невеселої та навіть сумної.

А з нашого погляду він має вигляд колективного ідіота. Будь-яка перша особа, особливо зірка — це результат скоординованої праці багатьох людей. І от вони важко працювали і створили такого ідіота, який абсолютно з іншого всесвіту.

Співати набагато краще, ніж розмовляти й давати якісь оцінки. Не тому, що вони дурні — просто це не їхній світ. У тому, де центром є Олег Винник, Крим — це така територія, з якої можна було б влітку касу зрубати, а тепер не виходить.

Олексій Ковжун

Ветерани цієї війни не винуваті, що за них підписали капітуляцію

  • Жовтень 2, 2019

У мене питання до Володимира Олександровича. Хто ближче там, озвучте, будь ласка:

1. У ДНР 2,3 млн населення. У ЛНР – 1,5 млн. Хтось сумнівається, що там (з цих 3,8 млн) від мала до велика 73% прихильники “русского мира”? (лише 25% за Вову і лише в межах похибки – за “хунту”). Хтось у Зеленських сумнівається, що там виберуть когось іншого крім Пушиліна і Пасічника? Хтось сумнівається, що тепер у будь-яких виборах москвофіли матимуть ці регіони в руках, будучи ідеологічними противниками всього українського? І що електоральне підсилення матиме ОПЗЖ? Що усі округи Донбасу на довиборах у Верховну Раду дадуть нам депутатів на підсилення Медведчука?

2. Хтось уявляє, як ті, хто колись утік від неминучих підвалів ДНР/ЛНР тепер повертаються додому? А їм услід кидають: “предатели”. Бо якраз сєпарня буде ходити з виглядом переможців і казатиме “мы победили и заставили хунту считаться с собой”. І дитину в школу не влаштуєш, бо затравлять. І українську мову там вчити не будуть, бо це мова “проклятых бандеровцев”. Хтось вже вичислив, що українські патріоти максимум – це приїдуть провідати родичів чи до рідних на могилки? І повернуться назад, сюди, де “русский мир” не так проявлений.

Хтось уявляє, як ті, хто колись утік від неминучих підвалів ДНР/ЛНР тепер повертаються додому? А їм услід кидають: “предатели”

3. Володимир Олександрович на весь світ, з трибуни ООН, заявив, що перемоги не ведуть до миру. І забув пояснити, як до миру приведе наша поразка. Бо ветерани цієї війни не винуваті, що за них підписали капітуляцію. Щось таке було з німцями у Першу світову. І потім був реваншист Гітлер. Володимир Олександрович, з якого числа наша поразка приведе до миру?

4. Бабушка з Донецька, яка пекла внуку “ополченцу” на передову пиріжки, справно їздила отримувати на підконтрольну територію пенсію, дорогою попльовуючи в бік українського прапора. Внучок, звісно ж, до Пенсійного фонду України “имел ввиду” платити. Так ось, тепер вже і мамі “ополченца” стукне 58 років. Вона вчила дітей у школі “ненавидеть “разжигателей войны” и великому, могучему языку”. У пенсійний фонд 5,5 років не заплатила ні копійки. Але ж тепер ми маємо платити їй повноцінну пенсію, як вчительці у Полтаві? Ну, її ж стаж буде враховано, хоч вона і не платила? Бо горе переможеним, як казали ще гали? Хтось може пояснити суспільству, як такій вчительці тепер платитимуть надбавку за “заслуженого”. Вона ж заслужила, так?

У пенсійний фонд 5,5 років не заплатила ні копійки. Але ж тепер ми маємо платити їй повноцінну пенсію, як вчительці у Полтаві?

5. Хтось отримав минулого року заслуженого діяча культури ДНР. Тепер, по ідеї, з їх поверненням в Україну, сторона, що програла, має їх зрівняти в правах. Хай мені пояснять, яка надбавка до зарплати буде у заслуженого діяча, який написав гімн ДНР?

6. Чи хтось сумнівається, що це буде другий законопроект, який внесуть до парламенту нардепи-пушиліни? Про урівняння в правах пенсіонерів ДНР, без сплати у пенсійний фонд за ці роки. І шахтарям їхні шахтьорські пенсії теж, хоч і від них ні копійки не надходило. І держслужбовців ДНР. Бо тяжко працювали в ім’я республіки. Вони ж заслужили, так?

7. А першим законопроектом, внесеним ОПЗЖ і пушиліними буде законопроект, який зрівняє в правах усіх ветеранів. Наших, і терористів. І їх “настоящие полковники” будуть отримувати усі надбавки наших. Ну “они же честно сражались за свои дома”, так?

Їх “настоящие полковники” будуть отримувати усі надбавки наших

І головне питання до суспільства. Хтось із нас вірить, що усе це принесе нам мир? А не новий виток протистояння?

Мир нав’язаний нам. Шитий бажаннями пацифіста Зеленського, інтересами Кремля і втомленістю від нас і санкцій європейців.

Я ж не один розумію, що це мир, шитий білими нитками?

Хтось вірить, що пацифізм колись вів до миру?

Віктор Бобиренко

Відставки не буде

  • Вересень 25, 2019

Офіційний запуск процедури імпічменту президента США Дональда Трампа – це забавний крок, що виводить вибори на новий рівень.

Мабуть, демократи вирішили все-таки викласти один зі своїх козирів на стіл і зіграти цю історію максимально медійно.

А заодно відбувається і політизація одного з ключових елементів системи стримувань і противаг.

На мій погляд, ніякої відставки в результаті імпічменту не буде. З тієї причини, що:

1. Функції офіційного “розслідування” злочинів, які нібито скоїв Трамп, переходять до Сенату. А він може, наприклад, просто проголосувати за згортання справи і на цьому все закінчиться.

2. Для оголошення імпічменту потрібно 2/3 голосів Сенату, а там більшість – республіканці. Вони навряд чи приймуть таке самогубне для партії рішення.

Причина для імпічменту президента сама по собі досить розмито виписана в Конституції США

3. Злочини, в яких звинувачують президента, не до кінця зрозумілі і не мають доказової бази. Причина для імпічменту президента сама по собі досить розмито виписана в Конституції США. Це дає широке поле для інтерпретацій, а значить для політичної боротьби.

Однак це важливий процес, суть якого зводиться до того, хто краще використовує ситуацію в медійно-інформаційному плані.

Демократи намагатимуться обрушити і без того пошарпані рейтинги Трампа, граючи на меседж про “Трампа, який зрадив американський народ і його інтереси”.

Це багато в чому схоже на ті танці, які ми бачили навколо “змови Трампа з Росією” і розслідування Роберта Мюллера.

Республіканці і сам Трамп намагатимуться викрутити ситуацію в напрямку “полювання на відьом”, “змови піндосів-лібералів-вашингтонського істеблішменту” і дискредитації самої процедури, маніпулюючи термінами, використовуючи відсутність чітких визначень і термінів на свою користь.

Республіканці і сам Трамп намагатимуться викрутити ситуацію в напрямку “полювання на відьом”

Коротше, тактика точно така ж, як з Мюллером – довести все до того, щоб потім заявити: “Бачите? Це все був фейк і туфта”.

Демократи зберігали карту імпічменту довгий час. Я думав, вони нею скористаються наступного року, якраз до виборів.

Але так вийшло, що історія із Зеленським і тиск на Україну здалася їм вигіднішою, чи що. І це відкриває можливості для того ж Трампа, який на цьому тлі може навіть підвищити свій рейтинг, позиціонуючи себе борцем з “глибинною державою” в США.

Для нас це відкриває як можливості перезавантажити свої відносини з США, так і величезні ризики, оскільки ми будемо перебувати в центрі уваги, і будь-який крок буде відтепер інтерпретуватися крізь призму боротьби демократів і республіканців.

Ілія Куса

Систему заклинило

  • Вересень 22, 2019

Усе, що робить сьогодні Кремль на політичному полі, свідчить про одне: механізми правління, які функціонували протягом двох десятків років, себе вичерпали. А нову модель владарювання Кремль відбудувати вже не може

Так, що ж вичерпали?

Вибори з наперед гарантованим результатом перестали бути надійним засобом легітимації влади. Збій може трапитися в будь-якому місці і в будь-який час. Навіть більше, вибори стають каналом для виходу протестних настроїв.

Вибори з наперед гарантованим результатом перестали бути надійним засобом легітимації влади

“Единая Россия”, як партійне оформлення всевладдя, викликає в суспільстві відторгнення, перетворившись на чинник дестабілізації.

Нанизані на владну вертикаль структури, які мають її олюднити у вигляді “Всероссийского народного фронта”, громадських палат, РПЛ та іншого конфетті, мають вигляд декоративних брязкалець.

Зовнішню політику зі страхітливим оскалом, мета якої – зміцнити народну підтримку Кремля завдяки демонстрації державної величі, суспільство сприймає як спосіб відвернути увагу від його реальних потреб.

Уся ця багатоповерхова конструкція правління, поїдена іржею, гуркоче і шкандибає. Але незрозуміло куди, розвалюючись на шматки, які беруться жити своїм життям. А тому репресії стають для центру дієвим (як здається владі) інструментом контролю за ситуацією. Про більше і мріяти не доводиться. Про що свідчить сумна доля путінських “нацпроєктів”, які так і залишилися мрією нацлідера.

Коток чавить усіх: і політичних, і нейтральних, і лояльних, і опозиційних

Репресивний коток утрамбовує все навколо, слідуючи російській традиції. Значить, розмазуючи печінку по асфальту. Інакше силовики не вміють. Машина насильства у нас не може працювати селективно і за правилами. Адже правил немає! А тому коток чавить усіх: і політичних, і нейтральних, і лояльних, і опозиційних.

Вибух громадського протесту в зв’язку зі “справою Голунова” і “справою Устинова”, в якому кинувся брати участь кремлівський пропагандистський спецназ і навіть секретар генради “Единой России” Турчак, говорить про те, що правлячий клас усвідомив загрозу, що насувається – для нього! Це загроза потрапити під коток, який не розпізнає своїх і чужих.

Участь провладних сил в дозволеному зверху протесті проти поліцейського свавілля виглядає як спроба самої влади створити громадський консенсус щодо “червоної лінії”. Перехід за цю лінію повинен викликати схвалене суспільством покарання – політичних і протестуючих без дозволу влади можна давити. Причому, саме розуміння “політичного” виявляється навмисно розпливчастим.

Влада, звичайно, спробує використовувати цехову, професійну солідарність, яка почала виникати сьогодні, для того, щоб розмити загальногромадянську солідарність. “Ми витягуємо свого хлопця. А на решту і на інших нам наплювати!” – ось вам і спосіб розбити протестний рух і створити нову базу стабільності на противагу баламутів. Хіба не дотепно?!

Будь-який відступ влади і звільнення жертви з пазурів “правосуддя”, а тим більше покарання правоохоронців за невиправдану “суворість” небезпечне для політичного режиму

Втім, усе це не означає, що надалі не буде нових “Голунова” і “Устинова”. Прийнята владою тактика масового превентивного залякування не має визначника настроїв.

Тим часом, будь-який відступ влади і звільнення жертви з пазурів “правосуддя”, а тим більше покарання правоохоронців за невиправдану “суворість” небезпечне для політичного режиму. Адже в цьому випадку підривається принцип його безпеки – лояльність до силовиків в обмін на їхню безкарність.

Виникає системна пастка. З одного боку, при ескалації репресій під роздачу потраплять свої. Причому, свої з різних поверхів суспільної драбини. Бо загроза бути розчавленим повинна зміцнити вірнопідданство еліти і відбити у неї бажання бурчати. Навіть в м’якому кудринському стилі.

Ще важливіше те, що ескалація репресій зверху може викликати ефект бумеранга знизу.

З іншого боку, від насильства не можна відмовитися. Ніяк не можна! Бо прогнили політичні підвалини, які дозволяють Кремлю утримувати контроль над суспільством. Втім, запущений коток зупинити неможливо. Для самої влади, яка не має інших критеріїв сили, відмова від насильства – прояв слабкості. А потім куди подіти сотні тисяч тих, хто нічого не може, крім як розмазувати печінку по асфальту?

Словом, систему заклинило. Жоден світовий досвід не може нам показати, як із цього стану виходити світовій державі, яка втратила орієнтир і втрачає механізм управління собою.

Лілія Шевцова

Вони сплели національне визволення з індивідуальним, права спільноти з правами людини

  • Вересень 20, 2019

Декомунізація – це дуже важливо. Це треба продовжувати. Бо український проєкт зараз – це декомунізація, а російський – рекомунізація. Це важливий злам.

Водночас, я не думаю, що люди 1930-1940 років – це ті, хто може країну об’єднати і надихати. Бандера, Шухевич і ко мають бути тими кого треба вивчати, за щось поважати, за щось критикувати, розуміючи особливість тієї доби: вона була авторитарна. І вибір був часто тільки між різними типами авторитаризму: ультраправим чи ультралівим. Це не те, що нам потрібно зараз.

Мої герої інші. Наприклад, дисиденти. Стус, Сверстюк, Чорновіл і багато інших. Епоха, коли національний рух став правозахисним рухом. Коли патріоти були лібералами і навпаки.

Звісно, без УПА не було би дисидентів. Але коли шукати ідейні основи сучасної української ідентичності, то першими, як на мене, мають бути дисиденти. Вони сплели національне визволення з індивідуальним, права спільноти з правами людини. І ідейно це саме те, чого потребуємо зараз.

Текст є постом автора Володимира Єрмоленко у мережі Facebook

Свободу слова вирішили регулювати за допомогою колегіальних рішень самих журналістів

  • Вересень 18, 2019

В принципі після призначення Нестора Шуфрича на посаду голови комітету зі свободи слова про майбутнє вільної журналістики в Україні можна було б і не хвилюватися. Її перевели до розряду “не жилець”.

Поміркуйте самі. Про яку свободу можна говорити в умовах редакційної цензури, олігархічного фінансування і явного завдання з інформаційного обслуговування тих чи інших партійно-кланових груп? Розраховувати, що орган, який очолює людина, що голосувала за диктаторські закони, раптом турбуватиметься про захист основних прав і свобод – більш ніж наївно. Однак і цього, як виявилося, деяким чиновникам здалося недостатньо. 16 вересня в Офісі президента пройшло перше засідання Ради з питань свободи слова при президентові України. Будь-яка офіційна інформація про ці збори відсутня.

Розраховувати, що орган, який очолює людина, що голосувала за диктаторські закони, раптом турбуватиметься про захист основних прав і свобод – більш ніж наївно

Головний редактор РБК-Україна Сергій Щербина в Facebook написав, що його особливо вразило, що під час обговорення завдань ради обговорювали опрацювання ідеї про введення національної прес-карти. “Цей документ, як я зрозумів, має надавати статус журналіста, а за проступки такого статусу можна позбавити. Легко припустити, що за принципом наявності національної прес-карти будуть давати акредитацію в парламент, на події за участю президента і т.д.”, – написав він.

За словами видання the Babel, на нараді були присутні заступник голови Офісу президента Кирило Тимошенко і міністр культури, молоді та спорту Володимир Бородянський. Головував експерт інформдепартаменту Офісу президента Максим Кречетов. А також понад 30 представників ЗМІ, яким запропонували обрати тимчасовий склад ради з 15 осіб – шість від медіа, шість від громадських організацій і по одному від Офісу президента, Національної спілки журналістів і Незалежної медіапрофспілки.

Примітно, що журналісти, які прийшли на зустріч, спочатку не знали, що їм доведеться обрати склад нововигаданої ради. Прес-секретар Американської торгової палати Тетяна Попова в Facebook розкрила подробиці. Крім неї, від громадських організацій обрані: Діана Дуцик (“Детектор медіа”), Олександр Бурмагін (“Платформа права людини”), Світлана Остапа (“Детектор медіа”), Тарас Шевченко (“Центр демократії і верховенства права CEDEM”), Тетяна Лебедєва (екс-глава наглядової ради “Суспільного”). Від медіа: Наталія Гуменюк (“Громадське”), Павло Єлізаров (3s.tv), Наталія Влащенко (ZIK), Михайло Ткач (проект “Радіо Свобода” – “Схеми: Корупція в деталях”), Вадим Місько (секретар наглядової ради “Суспільного”) і Данило Яневський.

Маємо майже готовий механізм для регулювання журналістської професії

Крім того, до ради автоматично потрапив голова Національної спілки журналістів Сергій Томіленко. Повідомляється, що рада повинна напрацьовувати рекомендації для державних органів з: безпеки та соціального захисту журналістів, саморегуляції і розвитку стандартів, протидії пропаганді і фейкам, доступу до інформації, правовому регулюванню медіа та розвитку регіональних медіа. Фактично маємо майже готовий механізм для регулювання журналістської професії – причому обговорювали його таємно – і готовий орган влади, який покликаний зображати незалежність.

Про те, як національна прес-карта може стати частиною процесу стримування незалежної преси, пояснив Сергій Щербина. Однак проблема не тільки в цьому. Українські медійні союзи, такі як Національна спілка журналістів України і Незалежна медіа-профспілка, кілька років поширюють серед своїх членів міжнародні прес-карти. Що тепер буде з ними? Відберуть? Перестануть видавати? Якщо, наприклад, журналіст не має національної прес-карти, але є володіє міжнародною – тією, яку визнають Міжнародна федерація журналістики і Європейська федерація журналістики, чи буде це означати, що Офіс президента крутіший, ніж Джеремі Діара, Дуня Міятович і основні світові журналістські спільноти?

Шість голосів журналістів на шість голосів громадських і два голоси чиновників – хіба це схоже на самоврядування галузі?

І друге питання: шість голосів журналістів на шість голосів громадських і два голоси чиновників – хіба це схоже на самоврядування галузі? Чому саме ці медіа і саме ці ГО? Хто так вирішив? Що це за таємниця, покрита мороком? Відкритим залишається питання щодо складу ради. Чому прес-секретар Американської торгової палати, а не засновник “Вавилон 13”, або член спільноти “Баба і кіт”? Хіба для забезпечення справедливого представництва від українських медіа та громадських організацій не варто провести широкі з’їзди, обговорити проблематику, призначити прозоре голосування за кандидатів? А головне, чому ті деякі шановні члени медіаспільноти, які увійшли в новий орган, продовжують грати в цю гру? Хіба їм подобається бути використаними? Нагадаю, що при Путіні теж функціонують громадські ради. Багато їх членів здогадуються, що виконують роль ширми. Але тут навіщо?

Виходячи з того, що розповідають ті, хто був на засіданні, зовсім не випливає, що влада вирішила взяти під контроль українські ЗМІ. Боже збав! Вони ж приватні. А організації громадські. План набагато витонченіший. Свободу слова вирішили регулювати за допомогою колегіальних рішень самих журналістів. Ну що ж. Причесана свобода – це основний компонент суверенної псевдодемократії путінського зразка. “Свобода, гласність, перебудова”, які ми заслужили. Ну що ж. Спочивай з миром, незалежна українська журналістико. Прес-картою по горлу – такої жорстокої смерті не заслужила навіть ти. Єдине, що залишається в цій історії за кадром, так це хто зі скандалом вийде з цієї ради першим.

У Ради з питань свободи слова тепер ще буде й функція чистильників ЗМІ від корупціонерів

Ну і прекрасною післямовою для цієї історії можуть стати слова глави ОПУ Андрія Богдана про “чистки” в ЗМІ. “Частина корупції в цій державі – це корупція четвертої влади. Журналісти – це четверта влада, і вона глибоко корумпована, як і вся держава. І неможливе очищення перших трьох гілок влади без очищення четвертої. Я ж знаю, як все працює”, – сказав глава ОП. Так що у Ради з питань свободи слова тепер ще буде й функція чистильників ЗМІ від корупціонерів.

Лариса Волошина

Краще помилятись і виправляти помилки, ніж називати помилки досягненнями

  • Вересень 14, 2019

Про політику говорять усі. Говорять упевнено й голосно – щоби не перебили. І слава Богу, що говорять. Гірше за суспільство політизоване, може бути лише суспільство аполітичне. Краще помилятись і виправляти помилки, ніж називати помилки досягненнями.

Втім, я про інше. На тлі великої політики традиційно малопомітною лишається політика гуманітарна (розумію, що комусь може не подобатись саме формулювання, але, як на мене, до наших обставин воно надається доволі точно – щось середнє між гуманітарною допомогою та гуманітарним конвоєм). І ось подібне несерйозне ставлення до гуманітарної царини з боку суспільства мені особисто видається доволі легковажним. Оскільки “велика” політика саме в своєму ставленні до культурної сфери, з її невидимими на перший погляд течіями та підводними каменями, як це не дивно, іноді буває щирою та відвертою. Варто лише уважно слухати.

Скажімо, цікаво було почитати розмову нового очільника культури, молоді та спорту Володимира Бородянського з Сонею Кошкіною та Дарією Бадьор. Цікаво, оскільки розмова ця, по-перше, дає відповіді на багато питань, а, по-друге, ставить не менше нових питань, на які нова влада змушена буде відповідати своєю діяльністю.

Від нової влади всі загалом чекають відповідей саме стосовно сенсів. Себто, стосовно того, чим вони взагалі збираються займатись

Цікаво те, що пан міністр говорить про “сенси” й формування “політик”. Говорить, як про першочергове завдання свого відомства. Конкретики не дає, в оцінках обережний, слова підбирає уважно, якщо чого не знає або в чому не впевнений, відразу говорить, що ось до зими сформують “політики й сенси”, тоді все й буде зрозуміло. Зрештою, не найгірший варіант відповіді. Від нової влади всі загалом чекають відповідей саме стосовно сенсів. Себто, стосовно того, чим вони взагалі збираються займатись. І для чого. І якщо президент про сенси не особливо розводиться, то добре було почути про них бодай від одного з міністрів.

Якщо серйозно, з відповідей Бородянського можна взяти багато інформації для роздумів. Скажімо, що говорять представники нового уряду про методи роботи старого. Ось новий міністр культури так і не знайшовся з конкретною відповіддю, що його не влаштовувало в роботі попередників. Сказав лише, що за відчуттями, в гуманітарній сфері наслідується радянська модель керування. Ну, але це, за великою мірою, в сьогоднішньому українському суспільстві можна застосувати чи не до кожного з нас. В українських таксистів теж наслідується радянська манера керування, коли вже на те пішло. Нічого доброго в цьому, звісно, немає, та й захищати нашу культурну сферу від закидів у радянськості – справа безнадійна. Натомість куди цікавіше спробувати зрозуміти, на які сенси буде орієнтуватися нова влада.

В українських таксистів теж наслідується радянська манера керування, коли вже на те пішло

І ось із сенсами я, чесно кажучи, не дуже розібрався. Оскільки, головна річ, яку сказав пан міністр, полягає в тому, що “нові політики” гуманітарного профілю лише мають бути сформульовані. Себто, наразі їх просто немає, або, скажімо так, сформулювати їх сьогодні ніхто не візьметься. Натомість, що наразі може сформулювати міністр культури, молоді і спорту?

Держкіно розформовувати не будуть.

Вітчизняне кіно – це дуже добре.

Інститут книги – великі молодці.

Український культурний фонд – теж, схоже, великі молодці.

Радіоквоти – це добре.

І загалом – держава має захищати свій інформаційний простір, тому списки російських артистів, яким заборонено в’їжджати на територію України – це теж добре.

І тут виникають питання – чим ці “політики й сенси” різняться від політик і сенсів попередньої влади? І якщо сенси не різняться й захищати свій інформаційний простір справді необхідно, то що стояло за тотальним запереченням усього, що асоціюється з попередньою владою? Й Бог із нею, із владою. Як на ці слова реагувати тим, хто ці сенси відстоює останні п’ять років і кому не потрібно чекати зими, аби усвідомити важливість вітчизняного кінематографа?

Ну ось справді – як нова влада збирається вибудовувати комунікацію з тими, чию діяльність останніх п’яти років вона нині з такою невимушеною поблажливістю й зверхністю готова взяти на пароплав сучасності? Про які сенси той таки президент збирається говорити з “майстрами культури”, які останні роки працювали на державу й нині навіть не приховують свого скепсису стосовно нової влади? Чи він із ними говорити не збирається? Виходячи з історії про Марш ветеранів на День Незалежності – комунікувати з народом слуги, схоже, не дуже вміють, та й поки що не збираються. Ну, та й ми поки що нікуди не йдемо. Почекаємо до зими.

Сергій Жадан