Блог Темні шиби байдужості Листопад 24, 2019 Поділитись Вчора у мене на вікні стояла свічка – маленький квантик світла, який сповіщає всесвіт, що ми ще живі, що ми – українці, і що ми пам’ятаємо. Такі само свічки стояли на автарках у моїй френд-стрічці. І могло здатись, що нас багато. Але вартувало подивитись за вікно – і ілюзія зникала. Київ блимав яскравим електричним світлом у одних вікнах, де хазяї були вдома, або ж віддзеркалював чорнотою у інших, де господарі подалися деінде суботнім вечором. І добре якщо на сотню підвіконь припадав один тремтливий вогник… Пригадуєте манкуртів у романі Айтматова? Вони не народжувались без пам’яті, і їхньої провини не було – їх скалічили, їм відібрали пам’ять, коли провели через неймовірне страждання та біль. Ті, хто вижили фізично, стали мертвими ментально. Свічка у вікні потрібна не нашим загиблим предкам, а нашим майбутнім онукам Ми – нація-манкурт. Голодомор став надто страшною карою, щоб після нього лишитись при пам’яті. Спрацювали біологічні захисні механізми – щоб вижити бодай фізично, треба було забути та не згадувати. Євреї, які вижили в Голокост, пройшли через таку ж само травматичну амнезію. Але в наступному поколінні навпаки – зрозуміли, що поки всі не згадають все, і поки ця пам’ять не стане частиною свідомості та самоідентифікації кожного, нація не здатна буде ожити і здолати травму. Вони пройшли цей шлях, згадали і більше не забудуть – щоб більше не допустити, і щоб понесені жертви не стали марними. Ми ще тільки на початку цього шляху. І більшість з нас ще не розуміє, що свічка у вікні потрібна не нашим загиблим предкам, а нашим майбутнім онукам. Манкурти не мислять категоріями майбутнього часу, так само як і категоріями історичної пам’яті. Вижити тут і сьогодні, їсти, пити, розважатись, радіти одному дню – це у нас звідти ж, з Голодомору, з репресій, з воєн та окупацій. Це сприйняття життя неминуче виникає, коли просто вижити зайвий день – це вже надзавдання. Але це треба перерости. Інакше – розчинення у світі, який байдужий до нас, і створений переможцями. Нащадками тих, хто вбивав, а не тих кого вбивали. Свічок вчора горіло до болю мало. Але все ж вони жевріли серед темряви. Як нагадування, якою поки що меншиною ми є на землі наших виморених голодом предків. І яку це накладає на нас відповідальність. Євген Дикий Поділитися цим:Click to share on Twitter(Відкривається у новому вікні)Click to share on Facebook(Відкривається у новому вікні)Click to share on Google+(Відкривається у новому вікні) Пов’язано Коментарі Хештеги: блог, Євген Дикий По темі Апокаліпсис: сьогодення (п’ята частина) Українці, не узагальнюйте: “винна влада”. Завжди є конкретний винуватець Порошенко “Мінськ” підписав, а Зеленський планує реалізувати Назвали умови для розвитку малого і середнього бізнесу в Україні Читайте також Українські водії скоро зможуть заміняти або відновлювати посвідчення онлайн через електронний кабінет Лис 27, 2019 Кабмін на засіданні ухвалив страхову ціну газу для населення Лис 27, 2019 Журнал Vanity Fair визначив десятку найкращих серіалів і телешоу цього десятиліття Лис 27, 2019 Previous 24 листопада в польському місті Глівіце відбувся фінал конкурсу Дитяче Євробачення 2019 Next 25 листопада розпочався процес висування кандидатів на місцевих виборах 29 грудня цього року Новини партнерів